Розділ «2»

Через дорогу простувала пухкенька білявочка з крихітним рюкзачком за плечима. Вона йшла, високо піднявши голову, й ґраціозно похитувала стегнами.

— Оце фіґура! — захоплено вигукнув я, розглядаючи її через лобове шкло джипа.

— Ото зґвалтувати б, — а тоді зарізати! — облизнувся Барабаш.

Я глянув на нього й промовчав. Над переходом запалилося червоне світло. Машини, що з'юрмилися по обидва боки пішохідної «зебри», заревли й кинулися вперед, мов стадо монстрів із палаючими очима.

— Похмелитися б… — тоскно сказав Барабаш. — Га?

Я крутонув кермо і виїхав у правий ряд. За шклом видно було кам'яниці Старого міста.

— Десь тут народний бар… — сказав я, облизуючи губи. — Хоч пива вип'ємо, чи що… а то й справді гаплик!

— Умру, їй-Богу! — буркнув ззаду Барабаш.

Ми припаркувалися коло хідника й щербатими вичовганими східцями спустилися в підвал. Людей там було… як худоби, інакше й не скажеш! Над головами стояли хмари тютюнового диму. Тут з'юрмилися роботяги з поблизьких заводів, інтеліґенти в подертих лапсердаках і окулярах, якісь дядьки з сільської автостанції, волоцюги, повії, алкоголіки…

Барабаш безцеремонно розтрутив юрму й узяв зразу вісім півлітрових слоїків пива.

— Ху-у… — сказав він, виллявши першого слоїка у свою здоровецьку ротяку. — Оце робота нам дісталася… чорти б її брали!

Я пошукав у кишені й дістав баклажку з коньяком.

— Робота, — сказав я, потягнувши кілька добрих ковтків, — як робота! Незгірш від усякої іншої. Біда лиш у тому, що ми вже другий тиждень банячимо, а зиску з того — нуль!

Барабаш простяг свою волохату лапу і потяг баклажку до себе.

— Вже вся братва знає, що нас вигнали мов котів ското-базних!

— Ну й що з того? Сигналу од шефа все одно нема!

— А що ж він каже?

— Продовжувати підготовку іміджу, — я поставив слоїк на стіл і дістав сигарету. — Фінальний епізод розробляється.

До столу підшкандибав якийсь низенький дідок.