Розділ «2»

З того боку шосе грюкали дверцята авт. Барабаш висадив прикладом рештки лобового шкла й заліз за кермо. Тоді глянув на мене.

— Ну й що?

— Все йде за планом, — я вмостився на задньому сидінні й затріснув дверцята. — Погнали!

— Куди?

— До Бені в лавку — сирі вареники їсти! — гаркнув я. — В автосервіс, куди ж іще… шкло ж треба вставляти, обревку!

Ми вже вертали з автосервісу, коли в кишені у мене задзеленчав комірковий телефон.

— Гало! Гало! А, це ти, братан… Ну, як справи? А… а, ти про наші справи, чи що? — («Хобот говорить», — звістив я Барабашеві, прикривши мікрофон долонею). — Та нічого, все о'кей! Так, без роботи… Викинули нас, к їдрьоній матері! Мєнтів одлупцював — от і опинився на вулиці. Мєнт, розумієш, людина, а я — ні! Одне слово, така вона селяві, як люблять казати французи… Селяві, кажу! Ну, фраза така є: життя — річ хрінова… це по-французькому! Роботу? Та як тобі сказати… Треба б, звичайно. Залежить од того, які гроші. У тебе? В бригаді? Ну, не знаю… Треба подумати. Добрі грошенята, кажеш? Навіть так?! А, це інша справа… Тоді згоден, звичайно. За братана відповідаю. Куди я, туди й він! Незгірш од мене, до речі. Боєць — на всі сто! Та ти ж сам бачив — звір, а не людина! На кого покажеш, того й мочить. Тільки вчасно зупинить треба, — бо як розбушується, так мочить всіх підряд… перехожих в тім числі! І навіть маленьких діток, уяви собі! — (Барабаш озирнувся й посваривсь на мене своїм здоровим кулацюрою). — Отакі справи… В спортзалі? Де це? А, знаю… двадцять четверта школа! Це навіть в кайф — розімнемось як слід. Ми ж пиячимо вже два тижні… скоро бєлка почне хапати, в натурі! Значить, завтра о десятій? Будемо.

Я сховав телефон у кишеню й подивився на Барабаша.

— Ти, обревку… слухай уважно!

— Шо? — не втямив Барабаш.

— Слухай, кажу! — гаркнув я. — Від сьогодні пити зав'язали, ясно?

— А якого це хріна?!

Я поважно надув щоки.

— Ми прийняті на роботу… в бригаду Хобота, як і передбачалося оперативним планом!