Розділ «2»

Дядько здивовано глипнув на мене.

— Ну, — сказав він, — ти хоч і крутий, але трохи олії в голові єсть! Якийсь розумець в тебе водиться… хоч і куций! Видно, вже обпікся, еге?

Я взяв Більбонського за нашийник.

— Було діло, — неохоче буркнув я. — Давай, діду, торгуй… ти на вірному шляху!

Ми попростували до воріт.

— О, — похопився Барабаш, лапаючи себе по кишенях, — сигарет же ж чортма! — Тоді підійшов до бабуні, котра тримала перед собою ящик із цигарками: — «Вінстон» єсть?

— Хоч сто порцій! Два п'ятдесят, сину… — вона подала йому здачу. — Кури на здоров'я, дитино!

— Шо-о?! — вирячився на неї Барабаш. — Здіваєшся, стара вєшалко?

Баба подивилася на нас безконечно мудрим поглядом, і я немовби побачив усе це збоку: сльотавий зимовий вечір, осяяний оранжевими спалохами ліхтарів, запльований мокрий асфальт, щоденна круговерть юрми, самотня старість, — і двоє п'яних одморозків з величезним псом…

— Дітки, та ви хіба не чули?!

— Про що це, в хріна?

— А в цигарках же ж вітамінів знайшли багацько! І ці ж… елементи! І всякі вещиства полєзні…

— Ну? — не повірив Барабаш… Бабуня перехрестилася.

— От тобі хрест, сину! Я сімдесят год на світі живу й ні разу не збрехала, хай Господь мене скарає! Щоб мене земля свята ковтнула живцем! Щоб мене трясця побила, коли брешу! Газета писала… а газети, сам знаєш, одну щиру правду пишуть!

– І там вітаміни, кажеш?.. — розгублено поспитав Бара-баш.

— Ой багацько, сину! І, гламне, такі, що від них си-ильно стоїть… поняв? — бабуня зігнула руку в лікті й похитала кулаком туди-сюди. — Стоїть, ну прямо страшне… як у вовка на морозі, їй-Богу!

Я штурхонув Барабаша в спину.

— Та йди вже, йди… обревку! — й коли він, озираючись, попростував до нашого авта, сумно глянув на ту бабуню. — Вітаміни, значить?

— Атож! — озвалася вона після паузи. Я зітхнув.

— Правильно… — сказав я, беручи Більбонського за нашийник. — Хіба це життя? Хіба в цім житті ми люди?