Розділ «2»

— Пивцем не пригостите, дітки?

— Пішов на хрін звідси, скот безрогий! — замахнувсь я на нього.

— Пий, пий… — великодушно дозволив Барабаш. І притримав мене за лікоть. — Хай вип'є, чого там! Всяка скотина хоче жить на цім проклятім світі…

— Щось ти дуже добрий зробився! — глянув я на нього уважніш.

Барабаш з утіхою поплескав себе по череву.

— Попустило… хай йому всячина! — і до діда: — Пий, стара сволото… Хто ж тобі ще й наллє, як не ми! Діти ж, мабуть, такі, що кислотою батька напоїти б раді, еге?

Дід одірвався од слоїка.

— Та чого, — сказав він, облизуючись, — пособляють… Оце була в мене сучка, та що вже шкодлива, ну страх! То я й кажу синові: вбий її, дитино… Він, спасибі йому, прийшов, повісив її за задні лапи — та ломом як загилить!..

Барабаш слухав і радісно кивав головою.

— Ну-ну, — підохотив він діда, — й що ж?

— Вона подриґалася трохи й звисла. От зняли ми її та й нумо ж закопувати… Аж вона, псяюха, як не схопиться на рівні — й тікати од нас, чуєш! Син у мене здоровий лосяра — догнав її аж на городах та й ну ломом хрестити… А вона кричить, а вона кричить — вау-вау-вау! — дідок так натурально зававкав, що в барі на мить позамовкали. — Бив там її, бив — і лапи поперебивав, і хребет… Мені аж кров ударила в голову.

— А т-ти ж скотино стара! — сказав я, заїкаючись од обурення. — А якби це тебе догнали та ломом били, як ту сучку? А щоб це тобі ноги й руки потрощили — як би ти кричав, скот безрогий? Ану давай я тобі хребет поламаю, котяро ти ското-базний!..

Барабаш ухопив мене за плече.

— Та що ти, як маленький, справді! — й до діда: — Ану вали звідціля на хрін, садист… зоофіл проклятий! Зроби, щоб тебе шукали… ну?!

Він стусонув діда ногою, й той мов сніп гепнувся додолу. У юрмі загомоніли.

— Оце тобі типовий зразок радянської людини! — показав я на діда, котрий притьмом рачкував під столики. — Дожити до сивого пелеху — й не набратися і крихти розуму!.. Ходім… ходім звідси, на хрін, — моя психіка не витримує цього скупчення гомо совєтікусів!

Ми вилізли з підвалу. Надворі уже стояла ніч. З того боку вулиці спалахувала неонова реклама, й обличчя людей, котрі потрапляли у її відблиски, здавалися мертвотно-блідими, мов у небіжчиків.

— Заправилися, — вдоволено сказав Барабаш, — і слава Богу… Куди зараз кігті рвемо?

Я відімкнув дверцята свого джипа й заліз за кермо.

— Спочатку в «Клондайк»… Е ні — на базар спочатку!