Розділ одинадцятий ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ

ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ

Весна перейшла в літо, а я навіть того не помітила. Це літо так рано принесло спеку, що передчасно вижовкла трава сухо рипіла під ногами. У моїй уяві перемішалися всі недавні події, свідком яких я виявилась, і мозок затнувся. Я була чомусь певна, що мертвий чоловік у лабіринті не може бути Андрієм, але чому? Чи не тому просто, що серце моє не хотіло повірить у смерть людини — конкретної людини з плоті і крові, що говорить і ходить і сміється, що називає «шановна колего» тільки мене і що кожен рух її мені знайомий, як власне віддзеркалення? Не хотіло повірить у смерть, яка лишить у цьому серці пустку… Андрій… А пістолет, що був у нього при боці!.. Й синє очко Оленчиного талісмана!.. Іще один листок опав з душі…

По приїзді кілька днів поспіль я приходила до Оленчиних батьків у надії знайти яку-небудь незвичайну річ — не-знаю-яку, що по ній я б одразу збагнула: вона занадто дивна для просто Оленчиних речей. У перший день мама її зустріла мене на порозі — ніби чекала з відчиненими дверима. Вона глянула повз мене, на щось за моєю спиною, і на мить у неї спалахнув погляд, мовби вона когось упізнала. Я мимохіть озирнулася — там нікого не було. Мама провела мене до дверей Оленчиної кімнати й застигла у дверях, наче злякалась переступити поріг. Потім, нічого не кажучи, обернулась і пішла до кухні.

Сидячи на зеленому покривалі, що його Оленчина мама сама шила з клаптиків, я вмикала записи на старезному магнітофоні «Маяк», притрушеному сторічними порохами, перекладала забуті речі, які вже й не сподівалися, що їх іще раз торкнеться рука, пестила старі підручники. Жодної системи в моєму пошуці не було: діставала з полиці книжку, хапливо її переглядала, й от уже, пожбурюючи вбік, бралася до шухлядок письмового столу. Проглянувши одну, раптом кидалася до шафи, де перед великим дзеркалом ми колись із Оленкою так часто готувалися до вечірніх мандрівок. Мені знайомий тут кожен гребінь, кожна шпилька. Як знадно пахне суміш старих парфумів, що ще жовтіють на денці маленьких пляшечок! Потім ураз я знову стрибала до столу, вмикала лампу під зеленим скляним абажуром і слухала старі пісні на важких саморобних касетах.

Від спогадів мене відірвав Ольжич.

— Привіт невтомним працівникам! Ще нишпориш?

— Угу.

— А я до тебе з надсекретною новиною.

В телефоні зразу загуло, зарипіло, затріщало, почулася нерозбірлива мова, ніби в підслухувальному апараті (десь там…)зіпсувалася кнопка приглушувача.

— А новина ж цікава! — Олег зробив паузу. — Про небіжчика в мадярському лабіринті.

— Ну?

— Паспорт при ньому був на ім’я Андрія Голода, а права на Юрґена Вайзе.

У мене перехопило подих.

— А далі найприємніше, — мовив Ольжич радісно. — Ти скажи мені, дорогенька, якого біса лишила свої пальчики коло небіжчика — невтішно над ним ридала?

Мені зробилося млосно. Картина в лабіринті чітко спливла перед очима: двома пальцями я потихеньку відсуваю шухляду письмового столу, зазираю всередину, зворотним боком долоні засуваю шухляду на місце…

— Як ти знаєш, що це мої? Ніхто з мене відбитків ніколи не знімав.

— Що пальчики твої, знаю наразі тільки я. Згадай-но пляшку бренді, яку ти мені завинила…

З пляшкою діло і справді було. Не пригадати, чого ми закладалися, коли я її програла, та принесла пляшку Ольжичу чесно. Ми готові були розпити її удвох, тільки несподівано приєднався до нас Олегів приятель, який видудлив цю пляшку ледве не самотужки.

— Я ся на ній учив, розумєш пані? Романтика карного розшуку… А вчора прийшли дані по лабіринту. Пальчики твої чіткі, як цівочки.