Розділ одинадцятий ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ

«Оленка…» — шепнула зміюка з нутра.

— Чиє?!

— Давнє вбивство, — Ольжич нахилився ближче, стишив голос, — австрійського дипломата. ДТП зі смертельним вислідом. Тобі це нич не говорить?

Сандра Кройц чомусь виїжджає з Австрії в Голландію… Всі події, схоже, між собою пов’язані… Та навіщо Андрію їздити на джипі, на якому висить убивство? Я відчула, як пашить моє обличчя, а Олегові зіниці раптом зробилися вузькими й видовжились, як у кота. От-от нявкне! Я мимоволі замружила очі.

Олег тим часом повів далі:

— Під час наїзду за кермом був Юрґен Вайзе. Це слідством встановлено доконечно. У джипі також сидів пасажир — жінка, за описом — викапана Сандра Кройц. Але то лишень мої здогади, бо я пов’язав між собою речі, які досі начебто не було підстав пов’язувати… А Юрґен ся вправно переховує, хоча його розшукує весь інтерпол.

Вітряк, що крутився в Олега на столі, загудів і задрижав раптом, як літак перед зльотом, аж довелося його рукою притримати.

— Ольжичу, дай мені платіжки. Це єдиний шанс…

— Звар’ювала? Ви взавтра ніде не підете. Я тобі забороняю.

Після відвідин Ольжича я випила квасу біля жовтої будки і, змусивши себе заспокоїтися, помалу рушила в бік Золотих воріт, а потім, задумано проминувши їх, посунула в напрямку Майдану Незалежності.

Я йшла Прорізною, тримаючи очі долу, але вони не слухалися мене. Вони настирливо шукали Яму — тут, ліворуч, ще півкварталу; вони зазирали в прочинені двері в надії угледіти знайомий силует, підхоплене вітром волосся, тонку цигарку, затиснену вказівним і середнім пальцями, ледь кирпатенький ніс і круглу темну родимку на чолі — де сходяться брови і де індіанки малюють червону плямку.

Я їхала в метро, і проводжали мене додому тіні, що їх упізнавала я за мені тільки відомими прикметами. Ось воно, чоло високе й незвичний розріз очей, кутиками вниз. Стан тонкий, вузький, а будова все ж міцна, і навіть у широкій, розхристаній жовтій куртці — мовби в шинель затягнута, паском шкіряним, суворим підперезана. А голос — ніжний, звабливий, тремкий, бринить і переливається: «Шановна колего…» — а далі що говорить, не чути, тільки голос цей дзюрчить, заколисує…

Я простувала від метро широким проспектом, і тоненькі голоси гули й гули у вухах, і бджолино кололи моє огорнене тривогою серце, і зваблювали, і зваблювали мене. Я ступала рожевими й сірими плитками, що ними вимощена більшість вулиць Києва, і втікала від тривоги, яка знайшла притулок у глибинах єства, у теплих глибинах, де зростає вона, підживлювана солодкою водою мрій.

А потім, уже в під’їзді, коли обступили мене тіні з усіх боків, з усіх кутків, посунула згори тінь інакша — посунула, облягла звідусіль, заплела у тенета страху.

Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатись боягузкою — як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість.

Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок — і проминемо одне одного. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигаю, завмираю, зливаюся з темрявою. Ось я стою тут, на самому початку своєї оповіді, і не знаю, чим вона скінчиться.

Людина змахує руками — вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно хилюся вліво, притиснувшись до билець, теж змахую руками — так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Глухо гупає портфель із комп’ютером, наштовхнувшись на перешкоду. Мій противник ураз зойкає і складається навпіл.

Милі тіні, бережіть мене!..

Клацнув замок, на другому поверсі відчинилися двері. Жіночий голос, смішливий і задиркуватий, проспівав:

Ой, п’яна я, п’яна,