Розділ одинадцятий ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ

Питання про Рибицького виявилося для мене повною несподіванкою: мені пригадалося, що Ольжич одного разу називав це прізвище, але так нічого й не пояснив. Хто цей Рибицький, яким чином пов’язаний із директором квітярні і чому Матвій про нього заговорив саме зараз? Але директор, схоже, Матвія зрозумів із півслова.

— Усе? — прохолодно глянув на нас Зиновій Самійлович.

— І цього досить.

— Ваша ціна?

— Інформація про зниклу дівчину в обмін на платіжки.

— Які платіжки? — лагідно запитав пан директор, розгладжуючи своїми рівними, довгими пальцями папери на столі.

— «Quantum Gibraltar». НДІ МП. Вже завтра платіжки можуть бути у вас.

— Згода, — несподівано відповів директор. — Тоді до завтра. На десяту вас улаштує?

Ми з Матвієм підвелись одночасно й рушили до дверей. Золотозубий охоронець відступив од дверного прорізу, знехотя даючи нам дорогу.

— Глядіть, не спізніться, — кинув нам навздогін Зиновій Самійлович.

Того-таки дня я мала заскочити на роботу. Літня пора давалася взнаки: відділ спорожнів, навіть Силоненко десь повіявся, а за комп’ютерами ниділи тільки Світлана й Віруся, а за ними наглядав наш підтоптаний начальник. Був саме час пообідньої сієсти, тож начальник, притиснувши слухавку до вуха, приплющив очі й мирно собі сопів, зрідка прихропуючи. Коли я застукала до кімнати, він стрепенувся й гаркнув у слухавку: «Гаразд, так і вчинимо! На все добре!» Світлана й Віруся пирснули та заховалися за моніторами.

Начальник поклав слухавку і зробив рух, мовби хотів солодко потягнутися, проте останньої миті стримався та мовив до мене:

— Ще не нагулялася? Маю для тебе нагальну роботу…

Прихопивши комп’ютер-ноутбук і стос паперів на переклад, я на всі зуби всміхнулася начальникові та твердо сказала, що працюватиму вдома. Мені ще треба було забігти до Ольжича, бо, схоже, в нього нарешті з’явився план, реалізація якого залежала й від мене.

— Сідай, — безцеремонно вказав мені на крісло Ольжич. — Бери папір. Пиши про всьо, що було в Будапешті.

— Затягають по допитах…

Уява миттєво намалювала цю картину: довгий коридор, облущена фарба на стінах, черги із сірих облич, що зливаються з мороком, таким вічним і вірним у цих приміщеннях, як вірний пес; черги із сірих облич, що вже ніколи не спалахують надією, і скрикують білі колись двері, бо їх засильно шарпонули, і безбарвний голос говорить: «Прізвище? До кабінету».

— Катюзі по заслузі,— мовив Олег. — Пиши.

Півгодини я писала. Нарешті відсунула аркуші від себе.

— Наші розкрутили синій джип, — звів очі на мене Ольжич. — Убивство на нім висить.