Розділ 3

— Скажи ще раз так, нехай ось почує садовник, тоді дістанеться тобі на горіхи...

— Добре кажеш — от так вихопилось...

— Сьогодня пани на полювання вибираються...

— Вибиралися, та не виберуться, налякались...

— Чого?

— Вже ж не вовка, а гайдамаків. Каштелянові донесли, що вчора приїздили в село якісь два чужі козаки, запорожці либонь...

— Еге ж! Ну й що?

— Та це ж найбільше їх і лякає, що ніхто не знає, ані звідкіля, ані чого приїздили, ані куди ділись. З рана перешукали гайдуки ціле село, кожну хату, клуню, за кінським гноєм шукали, і нічого не знайшли... Тоді каштелян велів сього челядника випарити, щоб панів не лякав даремне, а панів заспокоїв... Але в страха великі очі, й вони таки бояться.

— А як ти гадаєш: були козаки, чи не були?

—  Були, — каже пошепки, — виїхали з ліса, в’їхали в село, а після мов під землю запали.

—  Коли б Господь милосердний прислав їх, може б панів трохи приборкали, та нам би легше жилося...

—  Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу мову можеш повиснути.

—  Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне...

—  Так ти його прикуси... Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс...

—  Не знать, що з ними?

—  З козаками? Їх лише двоє було. То, мабуть, лиш роз’їзд.

Головна сила десь недалеко має бути, адже ж у двох на таке зухвальство не зважилися б.

—  Знаєш ти що?  Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, мене вибатожили — вже не видержу... Та й чого мені тут зоставатись? В мене нема нікого... Я круглий сирота...

—  Ти дурний, Дмитре, коли б мені так, я б давно втік, а то жаль мені батька: я втечу, а його на смерть заб’ють.

Дальшу розмову перебив садовник. Вони обоє стали пильно замітати. Другі люди пішли далі. Садовник став їх лаяти, чого вони байдикують.