Розділ 11 

Пан Овруцький стояв перед ним з зв’язаними позаду руками. Він дививсь з погордою й злістю на козаків.

—   Я тобі пригадаю, пане. Я, Карпо Кожушенко, колишній твій підданий. Моїх батьків звелів ти киями насмерть забити, а мене втопити, як щеня. Я забрав у тебе сина, але се не був ще край моєї помсти. Розплата послідує зараз.

Пан Овруцький здрігнув усім тілом. Він рванувся так, що аж посторонки на руках затріщали.

— Коли б у мене не зв’язані руки, я б тебе задушив руками.

— Хлопці! розв’яжіть його, а то ще скаже, що хам його боїться.

Розтяли мотуза. Овруцький не міг з дива отямитись, що з ним робиться.

— Віддай мені сина мого, я все тобі прощу, майно моє віддам...

—  Чи бачив хто такого панського дурня? Ні прощення, ні твого майна я в тебе не прошу. Я кивну лиш пальцем, і зараз висітимеш, або на колу стремітимеш. Давно тобі се належиться, та я не таке для тебе придумав. І сина я тобі віддам, та ще й зараз. Остапе! Привітайся з твоїм рідним батьком! Бачиш, пане, як гарно я твого сина виховав! Він козак душею й тілом. Він в таборі твоїх ворогів...

Усі стояли здивовані. Пан Овруцький дивився здивованими очима на всіх, й, не довіряючи, придивлявся до Остапа.

В Остапа, зашуміло в голові. Йому нагадалося відразу щось давнє, дуже давнє, мов крізь сон, крізь мряку. Нагадалися йому дітячі літа, панські покої, роскоші. Йому вдавалося, що він тепер як раз прокинувся з якогось сну й не може ще отямитись.

З цієї задуми вирвав його чортівський сміх пана Овруцького. Такий сміх він колись давно чував і дуже його лякався.

—  Ти брешеш, хаме, — кричав пап Овруцький, — ти так мене мучити хочеш, глузуєш з мене. Ти давно замучив мою дитину, а може, й з’їв її з помсти, бо ти гірш людоїда.

Карпо на ту зневагу а ні вусом не моргнув.

—  Ану, поглянь за праве вухо тому козакові — що там побачиш? А може ти й не знаєш, що в твоєї дитини був червоний знак за правим вухом? Се те ж пам’ятка по твоїх кровавих вчинках, коли твоя вагітна жінка налякалась проливаної тобою козацької крови... Ну, подивись, тоді, може, й не скажеш, що я брешу.

Пан Овруцький наблизився до Остапа, який стояв непорушно. Він подивився за праве вухо.

Відразу не той став. Його лице повеселішало, очі заблищали радістю...

— Справді! Боже мій, слава тобі! Станіславе, Стасю мій! Скільки я сліз виплакав за тобою, а тепер на старість мою вертаєшся до мене живий і здоровий! — Пан Овруцький розняв руки, щоб обняти Остапа.

Остап відступивсь.

Козаки дивились, що з того вийде.

Остап каже: