Розділ «НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ»

Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав:

— Стерпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх, поти й України нема.

— Але буде! — потішив його Чечель. — Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кождий свого діла пильнуй. Поки Батурина, поти й нас. Згинемо, а не здамо його.

Мали розходитися, як у кватиру увійшла Мотря.

Невиспані ночі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчю. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимсь великим бажанням.

Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали.

— Пане полковнику, — сказала, звертаючись до Чечеля. — Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лиш мене, але й Батурина, бо не з добрими намірами носився Ніс.

— Вічная пам'ять молодому козакові, — відповів Чечель. — Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави.

— Хочу поховати його з почестями козацькими.

Чечель притакнув головою.

— Заслужив собі на це.

— Чи дозволите пальбою попрощати його?

Чечель звернувся до батуринського сотника.

— Вибери десяток козаків, щоб відвели домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу.

— Спасибі, пане полковнику, — дякувала Мотря, — покійний нічого так не бажав, як козацької слави.

— Хлопчики бажають її, а мужчини такі, як отсей Жаркович?… — і Кенігзен з погордою сплюнув.