Розділ «НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ»

Обложені дивилися на тую каравану, на той живий обруч, котрим москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав торощить кості своєї жертви.

— Більше ворога, більше честі! — відповідали сміливіші. Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм прикази.

Міщани бігали з одного кінця города в другий. Кождий хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, кілько гармат, чи витримає Батурин їх напір? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Інші мусіли вдоволятися тим, що від других зачули.

— Москалі, як сарани, як круки, злітаються на Батурин.

Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости…

Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх справив на московське військо. Ще трохи, і вони промовлять своє слово — почнеться бій.

Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає, і ухо привикне. До всего привикне чоловік — потішали себе батуринці.

Аж, гляди, через Сейм переправляється кількох людей. І знову біла хоруговка в одного на спису.

І знову: «Не стріляй, приказу жди!»

Батуринці пізнають сотника Жарковича,

І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів?

Сором!

— Чого тобі?

— Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть! — гукає Жаркович.

— Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться.

— Спізнилася його милість, пан сотник, — починають глузувати з нього.

— А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти?

— Мабуть, наскучив московський квас.

— І позаушники його світлості князя.

— Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти?