Розділ «Фрідріх Шіллер»

Інші барви обирає Шіллер для характеристики дружини музиканта. Це недалека жінка, недоумкувата і марнославна міщанка. їй дуже хотілося б бачити свою дочку великою панею, їй лестить, що до Луїзи залицяються багаті й впливові пани. На відміну від свого чоловіка, вона не може захистити честь власної дочки. Як більшість людей з її оточення, вона заражена становими передсудами, хворобою лакейства.

Згадані ролі дають акторам матеріал для створення виразних постатей. Навіть при читанні п’єси її персонажі виникають в нашій уяві зримо, із своєю особливою манерою говорити, рухатись тощо. Побудова п’єси свідчила про неабияку майстерність молодого драматурга. Використовуючи ефектні прийоми створення сценічного напруження, неочікувані сюжетні повороти, змістовні і емоційно насичені діалоги та монологи, Шіллер майже цілком уникає в цьому творі декларативності й декламаційного пафосу, властивих «Розбійникам». Хоча, звичайно, загальна романтична піднесеність тону в п’єсі лишається.

П’єса «Підступність і кохання» вийшла друком у 1784 році, й відтоді починається її тріумфальна хода по театральних сценах світу. Зворушлива історія нещасного кохання двох молодих людей, розлучених становою нерівністю, стала такою ж відомою, як і «сумна повість» Шекспіра про «Ромео і Джульєтту». Та демократичний глядач із ще більшим хвилюванням сприймав полум’яні антитиранічні тиради героїв п’єси, які звучали як заклик до боротьби проти несправедливої влади.

Трагедія «Підступність і кохання» завершувала перший, штюрмерський період творчості Шіллера. Починався новий етап в житті й світосприйнятті письменника. Наступні роки, кінець 80-х і початок 90-х років, так званий ваймарсько-ієнський період, були в творчості поета складними і ідейно, і художньо. Вони позначились блискучими зльотами і сумними невдачами. У Шіллера з’явилися нові друзі й серед них Гете, який, між іншим, допоміг йому своєю вагомою рекомендацією одержати посаду викладача історії в Ієнському університеті. В ці роки митець займається головним чином ґрунтовним вивченням і розробкою проблем естетики, друкує теоретичні праці: «Листи про естетичне виховання людини», трактат «Про наївну та сентиментальну поезію». В цей час він створює поезії в жанрі філософської лірики, поетичні твори громадянського звучання, балади тощо. Його «Ода до радості» знайшла відгук не лише у душах читачів. На її слова Бетховен написав фінальний хор своєї уславленої IX симфонії. Та про поезію трохи далі. Крім естетичних проблем, письменника серйозно цікавлять події історії, він вивчає минуле Німеччини, з-під його пера виходять наукові й водночас художньо яскраві сторінки історичних досліджень.

Новою, після перерви в праці драматурга, була п’єса «Дон Карлос» (1787). Це драматична поема, яку можна ще визначити і як трагедію ідеалізму в політиці. А потім Шіллер майже десять років не пише нічого для театру. Лише наприкінці 90-х з’являються такі сценічні твори, як трилогія «Валленштайн» (1797—1799), «Марія Стюарт» (1800) і «Орлеанська діва» (1801), кожний з яких розкриває якусь нову грань драматургічного таланту майстра.

«Орлеанська діва» в романтичних барвах, з високим пафосом відтворює образ героїні французького народу, селянської дівчини Жанни д’Арк, яка спромоглася повести за собою тисячі співвітчизників на боротьбу за визволення Франції від ворогів — англійців.

Трагедія «Марія Стюарт» — конфлікт двох конче несхожих жіночих характерів, боротьба за владу двох могутніх політичних суперниць, блискучий аналіз психології суперечливих неординарних особистостей — королев Марії Шотландської і Єлизавети Англійської.

Трилогія «Валленштайн» — велетенське драматичне полотно, що відтворює сповнений значних подій і пристрастей історичний час з життя Германської імперії. В центрі подій — образ полководця німецької армії — вольової, розумної, сильної, але безмежно егоїстичної людини, охопленої жагою влади, слави, самоствердження, яка програє свою боротьбу, засуджена самою історією. Шіллер вивів на сцену не лише багаті на психологічні нюанси постаті видатних діячів німецької історії, а й змалював народ як могутню єдність розмаїтих і яскравих індивідуальностей. Він першим в історії літератури намалював сцену, в якій головне не розвиток подій, а показ щоденного буття рухливої, емоційної маси людей, її розмов, дрібних сутичок, спорів тощо. Та частина трилогії, що має назву «Табір Валленштайна», стала взірцем для подібного зображення народної маси не лише в драматичних творах, а й в романній прозі. Новаторство Шіллера знайшло відгомін і в англійського письменника Вальтера Скотта, і у росіянина Пушкіна, і в українця Куліша, і в угорця Єтвеша, і у французів Гюго та Роллана і у дуже багатьох інших.

Всі згадані п’єси об’єднує те, що в їхню основу покладено справжні події історії, їх головні герої мають імена відомих історичних діячів різних країн. У формальному плані трагедії об’єднані ще й тим, що вони написані чудовим звучним ямбом, сповненим емоційної сили, афористичної влучності та місткості. Драматург вважав, що «використання метричної мови — великий крок, який наближує нас до поетичної трагедії». Томас Манн, його славетний співвітчизник, так охарактеризував мову п’єс Шіллера: «Він винайшов для себе свою неповторну сценічну мову, яку безпомилково впізнаєш за інтонацією, за ритмом і звучанням, мову найблискучішу, найпатетичнішу з будь-коли створених в німецькій, а може, і в світовій літературі, — своєрідна суміш роздумів і душевних поривань, настільки насичену драматизмом, що після Шіллера важко говорити зі сцени, не наслідуючи його».

В підході письменника до питань історії, як і у вирішенні багатьох інших проблем, очевидний ідеалізм, властивий йому ще в юнацькі роки. В радянській літературознавчій науці йому це не раз ставили на карб, доволі наївно дорікаючи великому драматургові, що він не стояв на марксистських позиціях... до народження самого Карла Маркса. В наші дні серйозні вчені більш ніж скептично ставляться до ідеальних уявлень про всепереможну роль революцій і революційного терору, про функцію пролетаріату як гегемона суспільних перетворень на краще і до заперечення ролі особистості в історії тощо. Тим зрозумілішою здається нам філософія історії у Шіллера, який в своїй юнацькій драматургії був ідейним провісником революційних катаклізмів, а після подій у сусідній Франції жахався революційного терору. Як і його друг Гете, відсахнувся від жорстокостей народного повстання й політичної практики якобінців. Про «пролетаріат і його роль» у феодальних німецьких державах і гадки не було. А розпливчасте поняття «народ» драматург розумів дуже диференційовано, згадаймо «Табір Валленштайна» і «Вільгельма Телля», про якого ми тепер будемо говорити. Що ж до ролі особистості в історії, то сучаснику Наполеона Бонапарта і художньому досліднику доби найбільшого короля (так, саме короля!) Англії — Єлизавети I було б марно доводити, що ці особистості не мали величезного впливу на хід історичного процесу.

Найпопулярнішою драмою останнього періоду творчості Шіллера був «Вільгельм Телль». Драматург звернувся до історії Швейцарії, до одного з епізодів боротьби громадян цієї гірської країни в XIII столітті проти іноземного поневолення. Однак сама минувшина Швейцарії була лише доволі прозорою оболонкою, під якою автор прагнув донести до своїх співвітчизників думки про актуальні, гострі проблеми німецького життя. З точки зору історичної точності, достовірності всіх деталей, глибокого розуміння специфічних особливостей боротьби кантонів і характерів дійових осіб цієї боротьби часів Вільгельма Телля в п’єсі є вразливі місця, неточності. На це не один раз вказували пізніші дослідники-історики. Однак головним в п’єсі була не скрупульозна точність у зображенні далекого оповитого легендами й міфами минулого, а оспівування єдності швейцарців, їхньої заангажованості в боротьбі за визволення від іноземних поневолювачів, за суверенність власної країни.

Сучасники Шіллера вже після його смерті сприйняли цю останню із завершених драматургічних праць митця як мужній заклик до об’єднання Німеччини. Окупована на початку XIX століття військами Наполеона Бонапарта, вона не спромоглася через свою роздрібненість, політичну та економічну слабкість дати гідну відсіч французьким арміям, які перейшли Рейн. Численні монологи з «Вільгельма Телля» асоціювалися з політичними умовами в Німеччині початку позаминулого століття, сприяли піднесенню патріотичних настроїв, розгортанню національно-визвольного руху.

Головний герой п’єси — блискучий стрілець з луку Вільгельм Телль — історичний персонаж, оспіваний в національному фольклорі. Спочатку він далекий від боротьби співвітчизників проти австрійських загарбників. Інтереси Телля обмежуються суто приватними справами. Заслугою Шіллера як психолога й письменника-громадянина полягала в тому, що він переконливо без нав’язливості показав, як герой та інші персонажі п’єси під тиском політичних подій, що вторгаються в їхнє мирне щоденне існування, стають активними, усвідомлюють свій патріотичний обов’язок як боротьбу за незалежність власного народу, за його свободу. Шіллер не квапиться показати зміни в душі героя, не робить їх одномоментними, чимось, що відбувається раптом в стані афекту. Він все вельми докладно мотивує, тонко аналізуючи сумніви, нерішучість Телля, бажання зберегти свій спокій і затишне існування своєї родини, не втручаючись у політичні зіткнення, кривавий вир яких може поглинути не лише його щастя, а й саме життя.

Коли австрійський намісник в Швейцарії Геслер примушує покірливого Телля стріляти в яблуко, що лежить на голові сина лучника, чаша його терпіння переповнюється. Страх батька за синове життя, гнів через прилюдну образу стають каталізаторами громадянського дозрівання Телля, штовхають його на вирішальний крок. Його кривава відплата наміснику більше, ніж лише помста приниженої людини. Це розрахунок патріота за народні страждання, за зневажену вітчизну. Вбивство Геслера стає сигналом для загального повстання проти поневолювачів, стає прикладом, що веде в бій інших патріотів. Повстання закінчується вигнанням австрійців з волелюбного альпійського краю.

В п’єсі сильно і переконливо виявився демократизм драматурга. Прості люди з кантонів Швітц, Урі, Унтервальден — лісоруби і рибалки, мисливці і скотарі, каменярі і ремісники — діють в п’єсі як сила, яка, об’єднавшись, стає нездоланною. В «Вільгельмі Теллі» Шіллер проголошував усіма художніми засобами й відкритим текстом насущну для того часу думку про необхідність об’єднання країни силами народної більшості. Говорячи про Швейцарію, він мав на увазі свою батьківщину — Німеччину.

«Вільгельм Телль» — один з найбільш зрілих і досконалих драматичних творів Шіллера. Стрункість композиції, психологічна достеменні сть і глибина у малюнку характерів, мальовничо і докладно відтворений побут швейцарів — все це робило п’єсу життєво переконливою і сценічно захоплюючою. Знавці творчості Шіллера відмічають багатство мови й розмаїття художніх засобів у п’єсі, широке використання скарбів німецького й швейцарського фольклору. Шляхетність помислів і почуттів головних персонажів, приваблива сила їх патріотичних устремлінь виливаються у звучні карбовані рядки поетичних монологів. Але не лише високий пафос присутній у словах персонажів, а й жива розмовна мова, простолюдні, влучні й образні вислови, щедрі засоби поетики народної мови. Важливо наголосити, що в цій п’єсі, як і в деяких інших, Шіллер показав себе як неперевершений майстер сцен, сповнених найвищого драматичного напруження, таких, що до глибини душі хвилюють глядача або читача. А також як справжній віртуоз у створенні масових сцен, насичених рухом, пристрастями, дискусійними зіткненнями, живою динамікою суперечливих настроїв натовпу. В уже цитованій праці Томаса Манна «Слово про Шіллера» є такі рядки, присвячені «Вільгельму Теллю»: «Ці сільські мешканці скромні, статечні, розважливі, помірковані й тверезі: вони аж ніяк не освічені революціонери... Вони прагнуть лише одного — відстояти від нестерпної тиранії заповідані пращурами права, які вони свято шанують, як невід’ємні від природи своєї вітчизни. Однак, хоч ці швейцарці нічим не нагадують полум’яних трибунів і якобінців, хоча час дії — кінець XIII сторіччя, все ж у «Вільгельмі Теллі» віє вітер французької революції, що її Шіллер зрікся, але яка дала життя ідеї єдності, свободи й надії».

До цього моменту мова йшла про драматургію, найвагомішу частину доробку Шіллера, яка найкраще відома за межами вітчизни автора «Підступності і кохання», й лишається найбільш живою і актуальною в наш час, не сходить зі сцени. Але великий драматург був і великим поетом (не лише тому, що, наприклад, «Вільгельма Теля» написав у віршованій формі), а й тому, що жив поезією. Вона супроводжувала його все життя. Серед його поетичних творів є справжні перлини, які збагатили світову літературу, шедеври неперехідного значення. Поет з Божої ласки, він був глибоким мислителем, і в його віршів завжди два крила — думка і почуття, філософія і ліричне найглибше переживаня, роздуми над земними людськими справами і піднесення у вищі ідеальні сфери. Шіллер жив у час могутнього розквіту німецької класичної філософії, який дав Німеччині назву — «країна філософів». Його старшим сучасним був великий Кант. Фіхте і Гегель були лише трохи молодші за нього, як і видатні теоретики мистецтва, зокрема романтичного, брати Шлегелі. Зацікавлення головними проблемами, закономірностями природи і суспільства, а також принциповими питаннями естетики, значенням мистецтва в житті людини і людства було всезагальним. Не випадково Гете — друг Шіллера, з яким він радився, якому звірявся у своїх творчих планах, шуканнях, сумнівах, так багато уваги приділяв саме філософським, естетичним роздумам і в прозі, і у віршах. Шіллер добре розумів двоїсту природу свого поетичного таланту і дорікав собі, що часто не може досягти цілісності, єдності «між поняттям і спогляданням, між законом і відчуттям, між технічними засобами і генієм». Він писав про себе далі: «...Поет, як звичайно, квапив мене там, де мені слід було вдаватися до філософського роздуму, а філософська думка — там, де я повинен бути поетом. досить часто буває зі мною таке, що уява стає на перешкоді моїм абстракціям, а холодний розум моїм поезіям». Таке суворе аналізування власних недоліків у творчості вже саме свідчило про силу логічного і критичного розуму митця, про неспонтанний характер його праці над віршами. Й одночасно це доказ його надмірної вимогливості до себе, надто великої самокритичності. Бо Шіллер сказав у поезії все, що хотів і встиг сказати, все, що було самобутнім, неповторно його власним, і зробив це так, як підказував йому його талант, його вдача. Тим він і цікавий. Як би не виставляв себе Шіллер таким собі художником, що мудрує лукаво, йому належать геніальні слова: «Мета мистецтва для мене є особливого роду насолода». Не відкриття істини, не повчання, не інформування, а саме «насолода». І це уявлення поета якнайкраще відповідає сучасному уявленню, принаймні для багатьох, про мету творчості, мистецтва, поезії. В поетичному доробку Шіллера кожний знайде для себе те, що дасть йому найбільшу насолоду: і філософську лірику, напрочуд розмаїту, і вірші про кохання, і поезії в фольклорному дусі, і балади, майстерні за формою і повчальні без нав’язливості, і оди, подібні до чудової сонячної «До радості», і «Думу про дзвона», і епіграми, і притчі. Це вражаюче жанрове розмаїття німецького поета з властивим йому талантом відтворив для українського читача наш найліпший перекладач поезії Микола Лукаш. Під його рукою рядки великого митця звучать українською не лише точно за змістом, а природньо, бездоганно, близько до оригіналу за формою. Він не перший у нас, хто брався перекладати Шіллерову поезію, та, мабуть, зробив це найкраще:

«Обіймітесь міліони,

Поцілуйтесь, мов брати!

Вічний отче доброти,