Розділ «Фрідріх Шіллер»

Продовжуючи свою думку, Т. Манн говорив: «Органічно притаманна їй (п’єсі «Розбійники». — К. Ш.) незнищенна внутрішня діалектика встояла всупереч боязливим застережним заходам і зберігає свою силу й до цього дня».

Сама історія, покладена в основу драми, була підказана Шіллеру оповіддю «До історії людського серця» нещасного в’язня герцогської фортеці вже згаданого тут X. Ф. Д. Шубарта. З іншого боку, як на це не раз вказували дослідники, багато чого йшло у цій п’єсі від фольклору. В народній творчості різних країн ми зустрічаємо образ героїчного месника за страждання простих людей, розбійника, який «у багатих бере, бідним віддає». Це і шляхетні захисники бідного люду в піснях, легендах, баладах, казках українського народу такі, як отаман опришків Олекса Довбуш, або у росіян — Степан Разін, і англійській Робін Гуд[1], і словацький Яношик, і угорські бетьяри, і німецький Зонненвіртле й багато інших реальних розбійників, міфологізованих народною свідомістю.

Шіллер вельми суттєво переосмислив фольклорний еталон образу. Його герой — шляхетний розбійник Карл Моор — також чесний і некорисливий молодик з гарячим серцем і гуманними помислами. Та він ще й широко освічена людина, за своєю інтелігентністю перевищує не лише своїх спільників, а й усіх інших персонажів п’єси. За типом він найбільше схожий на пушкінського Дубровського, або, точніше, цей герой Пушкіна виник у російського автора під очевидним впливом його німецького попередника Карла Моора, палкого, енергійного, що легко спалахує справедливим гнівом, сповненого прагнення бути корисним для всіх принижених і гнаних. Але він не знає іншого способу перебудувати суспільство на засадах добра і людяності, як лише на чолі банди розбійників чинити суворий суд над поневолювачами народу: «Я не злодій... Моє ремесло відплата, мій промисел — помста» (II, 3).

Карл Моор не терпить ніякого обмеження свої духовної та фізичної свободи, ніякого приниження своєї людської гідності, породжених рабським суспільством, де йому випало жити. Він не схиляється перед жорстоким і безглуздим примусом, перед несправедливістю. За словами знавця німецької літератури Ф. Енгельса, Шіллер «оспівав благородство молодої людини, яка оголосила війну всьому суспільству». Та в цій мужній і небезпечній боротьбі в Карла немає справжніх соратників. Він ватажок розбишак. Лише деякі з них, як Косінський, — шляхетні месники. Інші не розуміють задумів свого отамана. А треті, подібні до Шпігельберга, цинічні й корисливі злочинці, яких привело в банду бажання грабувати і знущатися з тих, хто потрапить їм до рук.

Із усе більшим душевним болем бачить Карл марність своїх зусиль відновити скривджені правду і справедливість. Він може покарати того чи іншого феодала за його жорстокість, вбити міністра-крадія і кинути його труп до ніг господаря, задушити попа-священика чи пограбувати невситимого радника-хабарника, вчинити ще цілий ряд подібних актів одиничної помсти, та визволити весь народ від утиску, знищити геть усіх великих і малих визискувачів, зруйнувати суспільне зло подібними діями він не в змозі. Тема помсти в п’єсі дуже важлива в моральному відношенні для глибоко віруючого християнина Шіллера. Нерішучість Карла Моора, його коливання, постійні сумніви, через які його іноді називають німецьким Гамлетом, пов’язані саме з роздумами про те, чи може бути жорстока й кривава помста справедливою з точки зору християнської етики. Драматург відповідає на це дражливе питання негативно. І не лише капітуляцією Моора-ватажка розбійників, а й самогубством члена банди Швейцера. Лише Бог може бути суддею, виносити вирок і карати, як каже Біблія: «Мені належить помста, я воздам». Звертаючись до Бога, Карл вигукує у відчаї: «Я стою над жахливою прірвою і дізнаюся зі стогоном і скреготом зубів, що двоє таких людей, як я, могли б ущент зруйнувати всю будову морального світу. Зглянься, зглянься на хлопчиська, що наважився втрутитись у твої наміри... Тобі лише помста належить! Ти не потребуєш руки людської» (V, 2). Шіллер, роздумуючи про тип свого героя, писав, що невірні уявлення про діяльність, про вплив окремої особи, надмір сил, що б’ють всупереч усьому, не могли не привести його до загибелі. І далі він називає Карла Моора «дивним Дон Кіхотом».

Більшість дослідників творчості Шіллера вважали, що причини безперспективності бунту героя «Розбійників» полягала у відсутності в молодої бюргерської інтелігенції, цього найбільш критично налаштованого прошарку німців, чітко осмислених методів боротьби за зміну існуючих порядків. Молоді бунтівники і мрійники їх не мали і не могли їх в умовах тодішньої роздрібненої Німеччини мати. (До речі, і в зовсім відмінних політичних умовах французькі революціонери діяли доволі спонтанно, без чіткого плану і ясної перспективи, що довів кривавий Якобінський терор, який послав на гільйотину самих його організаторів. Далі прийшов Наполеон. Він знищив республіку, проголосив себе імператором і кинув Францію у вир завойовницьких воєнних походів майже проти всієї Європи.) Тепер ми можемо твердити, що революційні методи боротьби найчастіше приводили до зовсім інших результатів, ніж ті, що їх уявляли собі молоді відчайдушні революціонери. Можна лише дивуватися політичній інтуїції зовсім молодого драматурга, який саме так написав фінальну сцену «Розбійників» (більш як за десять років до поразки Французької революції!). Зневірений у своїй діяльності Карл Моор добровільно віддає себе до рук влади. Він усвідомлює помилковість актів насильства, які неспроможні змінити мораль можновладців, змінити характер державного устрою. Незважаючи, однак, на те, що Шіллер із своєю драмою «Розбійники» лишається улюбленцем бунтівників різних генерацій і країн, вони не зробили висновків з повчань німецького митця. Згадаймо російських нечаївців, народовольців, есерів XIX — початку XX століття, або ж терористів із РАФ («Фракції Червоної Армії») чи з «Червоних бригад» 60—70 років, що вчинили стільки вбивств у Західній Німеччині або Італії. Та не будемо модернізувати Шіллера. Звичайно, його думки не сягали в таке далеке майбутнє. Просто пам’ятаймо про історичний досвід і призабуті попередження мислителів.

У п’єсі відсутні сцени розправи розбійників з поміщиками, придворними, які наживаються на народному горі, жадібними і хитрими клерикалами — про все це Карл Моор лише розповідає. І цими монологами героя, сповненими праведного гніву, автор домагався потрібного ефекту, викликав емоційний відгук у глядачів, пробуджував у них соціально-критичну думку. Сцена ставала справжньою трибуною. (В наш час монологи Карла здаються надто розлеглими й пафосними, але їх пристрасть, гнів, сила не вщухають.) Критична напруга твору посилювалася й тим, що в ньому протиставлено образи двох братів — Карла і Франца. В романтичну добу Шіллер використав такий важливий для пізніших романтиків прийом контрасту, вкрай загостреного, подібно до протиставлення білого і чорного. За походженням обидва брати дворяни. Та, якщо Карл зрікається свого середовища і хоче допомогти простим людям, то його брат є втіленням найвідразливіших рис поміщика-тирана. Він хитрий, користолюбний егоїст з обридливими повадками лицеміра та інтригана. Заради справдження своїх безчесних планів, здійснення ницих бажань, заради пихатого самоствердження, торжества власного «Я» він здатний звести наклеп на рідного брата, вбити батька, підступом й насильством змусити до кохання братову наречену. Мерзотні риси Франца-людини характеризують його і як представника певного соціального прошарку, найгірший тип феодала. Скинувши маску добропорядності, цей батьковбивця проголошує програму своєї майбутньої діяльності у ролі власника успадкованих родинних маєтностей. Иого монолог дихає презирством і ненавистю до простолюду: «Мій батько підсолоджував свої вимоги — перетворював свої володіння на родинне коло; лагідно посміхаючись, сидів біля воріт і вітав усіх як братів і дітей... Мої брови нависнуть над вами, як грозові хмари; ім’я володаря, мов зловісна комета, піднесеться над цими горами; моє чоло буде для вас барометром... Я стисну вас гострими острогами, і ви скуштуєте в мене лютого батога. Я доведу вас до того, що в моїх володіннях картоплю і ріденьке пиво вважатимуть святковим частуванням, і горе тому, хто потрапить мені на очі з повними рум’яними щоками. Блідість злиднів і рабського страху — ось кольори мого герба; у таку ліврею я й одягну вас» (ІІ, 2).

Глядачі — сучасники Шіллера (та й пізніші) — бачили в образі Франца не лише брата-лиходія, а й феодала-бузувіра, що своїми вчинками викликав гостру емоційну реакцію, почуття ненависті, яка пробуджувала в їхніх серцях, як і монологи Карла, бунтівні настрої.

Юнацька п’єса Шіллера мала, звичайно, не лише позитивні якості, а й певні суттєві недоліки. Розвиток дії й характерів не завжди відзначався послідовністю. Герої говорили, немов декламуючи, довго й дуже багатослівно, не розкриваючись у конкретних вчинках. Вже згадувалась надмірна пафосність монологів, педальованість мови персонажів. їхні почуття надто бурхливі, неприродно напруженні й перебільшені, вони звучать на такій високій ноті, що, здається, можуть у будь-який момент зірватися в істерику або приступ безумства. Це пояснюється тим, що стилістика «Розбійників» була сформована історично обумовленим літературним рухом у Німеччині, що склався на початку 70-х років XVIII століття і дістав назву «Буря і натиск» («Sturm und Drang») за однойменною драмою Ф. М. Клінгера. Ідейними керівниками молодих штюрмерів, як їх почали величати, були Гердер і так само молодий, як і вони, Гете. Ті, в свою чергу, багато ідей запозичили у великого французького філософа Ж.-Ж. Руссо. Штюрмерів відзначала пристрасть у виступах проти авторитету монархічної влади, тиранії князів, світських і церковних. У своїй творчості вони прагнули спиратися на німецькі народні традиції, на фольклор. їм була властива надзвичайна перебільшеність емоцій, високий пафос висловлень, схильність до створення характерів незвичних, постатей, наділених вибуховим темпераментом, схильних до раптових рішень тощо. У своїх творах учасники «Бурі і натиску» змальовували героїв-ідеалістів, що проголосили війну суспільству, готових вийти на двобій проти чужих їхнім переконанням сил. Всі літератори «Бурі і натиску» захоплювалися епічною простотою Гомера, драматургією Шекспіра, поезією своїх попередників і сучасників, в якій бурхливо й нестримно проривалася жага свободи, культ людського почуття. Серед таких штюрмерів, як Ленц, Клінгер, Вагнер, Бюргер, особливо яскраво сяяв талант молодого Гете, автора роману «Страждання молодого Вертера», що тоді ж став всесвітньо відомим. До угруповання штюрмерів належав і в’язень герцога Карла-Євгена — Шубарт. Багато ідей, художніх принципів цього руху знайшли виразне і в естетичному відношенні особливо повнокровне втілення у першому драматургічному творінні Шіллера. Штюрмери були предтечами нового літературного напрямку, який виник на початку 90-х років XVIII століття саме в Німеччині, — романтизму.

Багато рис, типових для героїв романтизму, в першу чергу відчуття розриву між прегарною мрією про щастя людства і гнітючою, важкою, суперечливою реальністю, що особливо боляче ранить тонкі, чутливі душі романтиків, ми знайдемо і в героїв ранніх п’єс Шіллера: «Розбійники», «Заколот Фієско в Генуї» (1783—1785), «Підступність і кохання» (1784), «Дон Карлос» (1787). Тому не випадково постаті героїв цих п’єс Карла Моора, Фердінанда фон Вальтера, маркіза Пози називають романтичними, хоча більшість літературознавців віддають перевагу слову «штюрмерські». «Буря і натиск» було явищем національно німецьким — романтизм же носив всесвітній характер. А через те, що п’єси Шіллера швидко переступили кордони своєї вітчизни (драма «Розбійники» була, наприклад, надрукована в Росії вже у 1793 році, темп перекладання на ті часи доволі стрімкий) і відіграли значну роль у становленні романтичної драматургії європейських країн, є реальні підстави вважати ці п’єси багато в чому романтичними. Майже всі актори, які грали головних героїв цих п’єс, потрактовували їх як романтиків, у всій семантичній багатобарвності цього слова, тобто не лише як персонажів літератури цього напряму, але і як людей, окрилених високими ідеалами, палких, чистих душею, безкорисливих ентузіастів, сміливих, духовно щедрих, здатних на велике самовіддане кохання.

Відсвяткувавши небувалий успіх свого драматургічного первістка, молодий полковий лікар Фрідріх Шіллер з висот захвату спускається на грішну землю. Герцог Карл-Євген, дізнавшись про виставу Мангеймського театру і про те, що його підданець самовільно залишає шпиталь і відвідує чергові вистави своєї п’єси, забороняє йому не лише ці поїздки, а й будь-яку літературну діяльність. І тоді Шіллер тікає з Вюртемберга. З цього моменту для нього починаються довгі роки випробувань, моральних та матеріальних труднощів. Першу осінь і зиму після втечі письменник перебуває в домі небагатої поміщиці Генрієтти фон Вальцоген, матері його товариша по військовій школі. В селі Бацербах на півдні Тюрінгії, здалеку від усіх, насамперед від свого жорстокого володаря, Шіллер може нарешті цілком віддатися літературній діяльності. Звичайно ж, молодий письменник нудиться в засніженому Бацербаху, який налічує десь тридцять садиб. Але у нього є дах над головою, поряд доброзичливі люди й благодійна тиша, така необхідна для праці. За короткий строк — усього сім місяців — він завершує почату раніше п’єсу «Заколот Фієско», створює «міщанську трагедію» «Луїза Міллер», яка пізніше завоювала світове визнання під назвою «Підступність і кохання», розробляє деякі сцени драми «Дон Карлос», нарешті, накреслює первинний план «Марії Стюарт».

«Заколот Фієско» — історична п’єса про події, що відбувалися в Генуї у 1547 році. Шіллер із правом назвав її «республіканською трагедією». Головний конфлікт полягає в тому, що улюбленець народу — республіканець Фієско — насправді опікується не інтересами своїх співгромадян, очоливши їх боротьбу проти ненависного тирана, а хоче сам захопити владу в Генуї. Йому протистоїть суворий, незламний Прихильник республіки Веррина. Він і творить справедливий суд над зрадником інтересів більшості генуезців — зіштовхує Фієско із скелі в море. Ця п’єса із ще більшою силою і відвертістю, ніж «Розбійники», проголошує ідеї республіканізму. Однак через доволі заплутану інтригу, внутрішню суперечливість характерів головних героїв вона не мала не сцені такого успіху, як попередня.

Натомість постановку наступного твору — «Підступність і кохання» — супроводжує справжній тріумф. П’єса найбільш особиста в драматургії Шіллера. Щоправда, її конфлікт взятий не з біографії письменника, але власна доля Шіллера, юнацькі враження, те, що він знав про придворне життя в державі Карла-Євгена, чого був свідком сам, — все це в художньому перетворенні було втілене в п’єсі. Глибока правда конфлікту, десятки розсипаних в п’єсі політичних і побутових реалій життя маленького німецького герцогства створювали враження абсолютної життєвої достовірності. Ця драма мала в німецькій літературі попередницю, котра з такою ж силою таврувала князівську сваволю. То була п’єса великого просвітника Готгольда Ефраїма Лессінга «Емілія Гольтрі» (її, як і «Підступність і кохання», з успіхом ставлять і в наші дні на національній та світовій сцені). В ній події відбувалися в одному з італійських князівств, і герої мали італійські імена. Це було зроблено, звичайно ж, на догоду цензурі, і публіку подібний камуфляж не міг ввести в оману. Шіллер зробив наступний зухвалий крок. Він розвінчував тиранію, деспотизм саме як німецький, такий типовий для дрібних й найдрібніших місцевих володарів, називаючи його за іменем, відкритим текстом.

Головний конфлікт «Підступності і кохання» — зіткнення придворної кліки на чолі із всевладним міністром, кар’єристом й інтриганом, президентом фон Вальтером із сім’єю бідного, приниженого, залежного музиканта Міллера. На боці двірських лиходіїв необмежена влада. Міллер і його дочка можуть протиставити їй лише свою порядність, чесність, почуття власної гідності, гордість бідарів.

Історія кохання шляхетного ідеаліста Фердінанда, сина президента фон Вальтера, і дочки придворного музиканта Луїзи Міллер закінчується трагічно. Та фатальні події в п’єсі не лише розкривали жорстоку безглуздість станових передсудів, за якими юнаку-аристократу не вільно одружитися з простою дівчиною, але й показували, якими підступними та ницими методами ясновельможні пани зберігали свою владу, своє панування та привілеї. Шіллер створив цілу галерею своєрідних персонажів, наділених виразними, прикметними рисами і соковитими характерами, психологічно переконливих і таких, які дають багатий матеріал для акторської гри. Кожний персонаж — яскрава індивідуальність із соціально забарвленою мовою та поведінкою. Це стосується не лише старої Міллерші чи її чоловіка, а й Фердінанда, який зберіг чистоту помислів і красу почуття, всупереч згубному впливу двору і власної аристократичної родини, так само як і леді Мілфорд, яка здатна побачити свого покровителя-коханця герцога, та й себе саму, в істинному світлі, здатна виявити благородство і великодушність.

Герцог не з’являється на сцені, але він також діє в п’єсі. Про його вчинки розповідає фаворитка володаря леді Мілфорд. У схвильованій розмові із старим камердинером про продаж сотен юнаків у іноземні армії для того, щоб герцог міг подарувати їй нові дорогоцінності, леді Мілфорд розкривала перед глядачами таємниці політичного життя не лише умовного німецького князівства, а й реального Вюртемберга і не лише цієї малої держави.

Всю придворну верхівку Шіллер малює різко негативно. Це і розбещений владолюбець, підлий інтриган президент фон Вальтер, який жертвує не лише щастям свого сина, а й саме життям юнака, щоб ще більше зміцнити свою позицію при дворі, свій вплив на князя і державні справи. Це і недоумкуватий бундючний гофмаршал фон Кальб (саме прізвище Кальб — в перекладі «теля» — свідчить про його дурість) і корисливий підлабузник секретар Вурм (теж промовисте прізвище, бо «Вурм» — німецькою «хробак»), карикатурна копія свого підступного пана. Всі вони втілюють найвідразливіші людські пороки, темні пристрасті, які конкретно породжував феодальний устрій з його брутальною тиранією, беззаконням, страхом, холопством, жагою влади та збагачення, але які в тій чи іншій мірі й формі притаманні будь-якому недемократичному устрою. В художньому плані всі ці персонажі близькі до типових постатей доби Просвітництва з їх одновимірністю, домінуванням якоїсь одної вирішальної риси їхньої вдачі. І в той же час негативні персонажі угадують наперед характерні особливості лиходіїв романтичної літератури, що часто були втіленням всіх можливих гріхів та пороків, гостро контрастували з доброчесними позитивними героями. Увиразнення зла, як не дивно, було властиве однаково і романтикам, і їх попередникам. У таборі негідників, яким постає князівський двір, є одна постать, якій Шіллер дав те, що можна назвати «діалектикою душі». Це леді Мілфорд. Драматург робить вдалу спробу розкрити примхливу вдачу жорстокої і безжальної, на перший погляд, фаворитки через її людську долю, дає цій знівеченій душі шанс на відродження.

Фердінанд фон Вальтер здається «білим круком» у своєму середовищі. Всупереч поганому впливу оточення, він спромігся зберегти в собі кращі риси гуманної й шляхетної особистості. В ньому живе молода пристрасність й відвага, прегарний максималізм чистої й наївної юності. Це типовий для Шіллера позитивний герой, в уста якого молодий драматург вклав багато своїх вистражданих думок. Не без підстави про таких, як він, про Карла Моора, маркіза Позу чи Дон Карлоса не раз писалося, що вони «рупори» авторських ідей.

Серед позитивних персонажів п’єси найбільш живим і переконливим здається жіночий образ — Луїзи Міллер. Якщо для Фердінанда бути гордим, сміливим, упевненим в собі, не поступаючись власною гідністю, здається цілком природним, бо саме його походження, його становище при дворі давали йому ці переваги, то для дівчини з бідної родини зберігати гордість і гідність значно важче. В тих умовах, в які вона поставлена, діяти безстрашно, не втрачати духовну силу майже неможливо. Чистота моральних принципів, некорисливість Луїзи, її почуття до Фердінанда, такі щирі й світлі, змусили забитися сильніше навіть зачерствіле серце леді Мілфорд, пройнятися співчуттям до закоханих навіть цю отруєну придворним життям жінку.

Вся п’єса сповнена щирої симпатії драматурга до простих людей. В них він бачить найпривабливіші людські якості. Незважаючи на це, автор не прикрашає своїх персонажів, вихідців з народу. Музикант Міллер, який підноситься в останній картині п’єси до справжньої трагічної величі, не позбавлений певних слабкостей й недоліків. Він живе і мислить, як подібні до нього майстри, не відзначається ані особливими талантами, ані незвичними доброчесностями. Чесна, порядна людина, добрий чоловік і батько, він не бунтує проти влади і прагне жити тихо, у злагоді з усіма, бо знає, як небезпечно конфліктувати з можновладцями. Як люблячий батько, він з острахом думає про всі небезпеки і спокуси, які чигають на його юну і гарненьку дочку поблизу від розбещеного двору. Він не хоче, щоб його дочка стала іграшкою для вельможного панича. Його не спокушають ані великі гроші, ані високе становище родини фон Вальтерів. Мова Міллера сповнена розважливості і дотепності, вона не пригладжена, а образна, іноді грубовато просторічна.