Розділ «Частина третя. Экстремалды жайлылық»

— Що ми наробили... Що ми наробили, — повторювала вона, і я, схлипуючи, затягнув Смирну в провулок. Там, притулившись за рогом стіни до каміння, обійнявшись, ми віддалися риданню, що стрясало наші тіла. Коли ридання вляглися, тремтячою рукою, все ще відчуваючи сльози на повіках, я дістав сигарети, і ми закурили.

— Ми були тут, жили десь поруч... Ти і я. Ми мали з тобою одружитися... Були вже заручені...

—У мене відчуття, що ти був аристократом, — сказала Смирна. — Можливо, якимось принцом...

Я встав із землі й допоміг Смирні піднятися, подавши руку.

— Ти куди? — Я бачив, що Смирна боїться, та нам треба було відкрити все це до кінця, і я мав внутрішній компас, який показував мені, куди рухатися.

— Ось тут, — сказав я, коли ми вийшли на площу знову. — Ось тут жила ти.

— Не розказуй мені цього.

— Десь тут. Тут жили бідняки.

— Будь ласка, не треба...

Я притулився до неї і пригорнув її до себе.

— Це було, — сказав я. — Це все було. Історія насправді повторюється. Спершу я побачив як ви це робите з іншим, а потім я знайшов тебе, і ми стали потай зустрічатися з тобою, тому що з тобою ми могли робити все, що я не міг робити зі своєю дружиною...

Смирна плакала.

— Навіщо ти це розказуєш?.. — крізь сльози сказала вона.

— Треба це пройти до кінця. — Я підійнявся. — Вставай, я тобі ще щось покажу. Тримай, — я дав Смирні паперову хусточку. Я відійшов на кілька метрів від неї.

— Десь тут. Ці двері або ці, — я показав на пройми, де старовинні оббиті металом двері колись вели до кімнати бідних міщан. — Пішли, — я знову підійшов до Смирни і потяг її за руку.

— Моя дружина знала про тебе... А ми з тобою хотіли втекти і бути тільки удвох... Нам було по двадцять... Ми вже були таємно повінчані... Уночі я знову пішов сюди, щоб побачитися з тобою... і тоді... Це сталося. Мене втопили в цьому каналі, — сказав я, і моторошність моїх слів викликала мурахи у мене на шкірі. — Вона не змогла мені пробачити цього...

Смирна стала важко дихати, а коли закінчила і трохи заспокоїлася, похмуро глянула на мене.

— Я хочу піти звідси, — сказала вона, і ми, переплівши наші пальці й понуривши голови, рушили геть, і я почувався як Адам, якого щойно прогнали з Раю.

Ми присіли на лавочки під липами на одній із площ, аби трохи перевести дух. Я відчував, що наші стосунки уже не будуть як перше. Щось масштабне, розмірами схоже на атлас світу, перегорнуло свою останню сторінку — і тепер ми розгублено сиділи на форзаці закритого тому, звісивши ноги в тишу, і нам бракувало слів.

— Ненавиджу це місто. Хочу вже поскоріше додому.