Розділ «Частина друга. Deepwater horizon»

Роздумуючи над твоєю пропозицією, я граюся запальничкою і курю сигарету, а в голові у мене крутиться своє кіно. Роки три тому на цій кухні було все по-інакшому. Ось тут завжди стояла напівпорожня пляшка з дорогим вином. На плиті були то равіолі з креветками, то лазанья з лососем. Інна чудово готувала. І в нас обов’язково хтось був у гостях — практично завжди. Або культурний аташе якогось посольства, або якийсь модний художник, або хтось із редакторів київського глянцю. Інна завжди шукала собі достойного товариства.

Іннині батьки були з родини київських Ліберманів: відомий художник і арт-директор американського «Vogue» Алекс Ліберман, чиї роботи знаходилися в Тейт, Гуґенхаймі і Метрополітен-музеї, доводився їм далеким родичем. Лібермани жили замкнуто, спілкувалися з обмеженим колом людей, вважаючи інших мешканців Києва духовними люмпенами. У Нью-Йорку в них жив син, Пітер Ліберман, старший брат Іннусі. Пєтя викладав у Колумбійському університеті — читав курс, присвячений американській поезії, і писав докторську по Йосифу Бродському. Тато Іннусі ставив їй брата за приклад і казав облишити побиратися тут (Інна працювала тоді критиком у кількох гламурних журналах) і переїжджати до брата. Тато обожнював Пєтю, і єдине, що його турбувало в американському житті сина, це те, що він досі не потішив старого внуками. На це Пєтя заспокоював, що планує спершу збудувати кар’єру, а вже потім облаштовувати сімейне життя. І тільки Інесса зі зловтіхою розповіла мені секрет Пєті — виявляється, той уже кілька років жив разом із російським актором балету, якимось Гошею Баумом.

Лібермани мешкали у великій старій квартирі на Богдана Хмельницького в Будинку Олеся Гончара. Мене вони зустріли холодно, і я впродовж знайомства відчував, як мене зусібіч оцінюють. Ліберман насмішкувато оглянув мене з голови до ніг, а потім, прочитавши напис у мене на светрі, сказав: «“Пол Сміт”? Це не “Пол Сміт”. Це “Пол Сміт-тя”. Ми носили це ще у сімдесятих». Тато Інеcси був знаним київським модником і свого часу став першим, хто ходив Києвом у джинсах, поєднуючи їх із великим солом’яними брилем. Запитання, якими засипав мене Ліберман, теж мали на меті з’ясувати, що я за один — скільки заробляю, чи маю якесь майно, хто мої батьки, чи не планую втікати з «цієї країни» — останній пункт був особливо важливим, бо самі Лібермани планували на старість виїхати до Ізраїлю, де мешкала ще одна їхня дитина — донька Белла, і вже давно це зробили б, якби там не стріляли. Я розповів, чим займаюся, і мої відповіді він зустрів такою ж насмішкою, як і светр.Утім старий Ліберман не чинив особливого спротиву нашим намірам — він сказав просто: «На квартиру можете не розраховувати, нам тут циганщина не потрібна». Ліберман справді нам не заважав, але й до приготування весілля теж руки не докладав — усім цим клопоталася моя матінка, чим викликала неабияке роздратування в Іннусіка. Інна хотіла, щоб ми справили усе максимально скромно, запросили двох-трьох друзів і про наше одруження ніде особливо не поширювалися. Мама ж прагнула, щоб на весілля приїхали наші родичі з Черкас, Полтави, Білої Церкви і Кіровограда і щоб весілля було неодмінно козацьке, таке, щоб ух! Розуміючи, що я тут ніхто і що мої побажання не мають значення, я змирився з намірами мами, чим заслужив чергову порцію зневаги від Іннусіка. Ми влаштували велике весілля без вінчання — хоч як мама хотіла, щоб над нами тримали корони у Михайлівському, ми з Інною змусили маму відступитися. Зрештою, Інна була єврейкою, і це був вагомий аргумент проти таїнств у церкві —однак мама сподівалася, що з часом я вплину на неї, Інна євангелізується, прийме Христа і ми клякнемо перед вівтарем на рушник, як годиться порядним християнам.

На весілля старий подарував нам двісті доларів, але ці гроші так збісили Інну, що вона хотіла жбурнути конверт батькові в обличчя. «Він знущається з нас!» — ледь не плакала Інна, і лише мої вмовляння стримали її, щоб не закотити істерику просто на весіллі. Отож, на святі було вісімдесят душ родини з боку молодого, і пара Ліберманів — з боку молодої. В останній момент з’ясувалося, що близька подруга Інни не зможе приїхати, й Інна почувалася геть покинутою. Ми станцювали традиційний вальс молодят під «Горіла сосна, палала...», після чого вжарили рок-н-ролу під Рея Чарльза, але в цілому атмосфера Інну пригнічувала. Під час святкування Іннусік раз по раз виходила з-за столу плакати в кімнату з подарунками, я намагався її заспокоїти, та Інна проганяла мене, після чого виходила з кімнати холодна і зла, з червоними очима і, оточивши себе колючою самотністю, ішла на терасу курити, а я мав удавати перед родичами, що все клас, що забава у самому розпалі. Її мама, стара Софія Ліберман, упродовж вечора залишалася на байдужій дистанції, а батько, спостерігаючи те, як гуляють під весільну музику мої родичі з провінції, лише зловісно усміхався. О дев’ятій вечора, за дві години до того, як мали винести великий триповерховий весільний торт, Лібермани викликали таксі і поїхали додому. У тата був Пєтя і Белла, яких він любив і балував, а Інні з бенкету любові зосталися самі крихти.

Опісля весілля Інна закрилася в собі ще більше, й відтоді почалися наші проблеми. Інні здавалося, що я хочу нею командувати і що весілля — це один із способів заманити її у пастку патріархату, де я зможу диктувати їй свою волю.

За два роки подружнього життя ми обидвоє наробили справ: у Інни трапилася серйозна любовна інтрига, а я цілком усвідомлено перейшов на куріння трави двічі на день. Інна кричала, що я кочуся в прірву, а я — що вона лягає під першого-ліпшого. Я маніакально перечитував її есемески, зламував поштові скриньки і намагався довідатися, про що і з ким вона спілкується в соціальних мережах. Одержимий ревнощами, я відчув, що втрачаю себе, що замість мене тепер живе згорблений монстр з руками-клешнями.

Я перший наважився озвучити думки з приводу розлучення і почув за спиною демонічний регіт старого Лібермана. Я відступив Інні квартиру на Позняках, яку ми придбали за час спільного життя, а сам залишився в старій хаті на Кловській.

Інна досі сама, іноді я бачу її серед наших знайомих, і ми щоразу вдаємо, ніби цих двох років життя не було. Гадаю, я досі люблю її: пригадую, який розкішний вигляд вона мала у світлі місяця на нашому сімейному ложі, схожа на «дівчину місяця» із розвороту «Плейбоя». Пригадую її смішні жарти, її пристрасть до смажених хлібців, вміння відчувати людей і опановувати у них звіра.

Вона казала, що почувається дуже старою — Інесса вірила, що ми живемо не одне життя, і що ми вже, далебі, зустрічалися. Казала, що це дивовижне відчуття власної старості має щоразу, коли дивиться на зірки, — так, наче робить це раз за разом сотні, а може, й тисячі років поспіль.

«Раз ти почуваєшся такою старою, ти мусиш бути також дуже мудрою», — казав я, та вона заперечно хитала головою: «Я дуже дурна, якщо я, після всіх тих тисяч років, досі тут».

Вона сказала це вночі, на березі Мертвого моря в Хайфі, коли ми вийшли подивитися, як світиться у темряві планктон. Проти ночі в пустелі й кілометрів соленої води ці слова мали особливу вагу. Ми зупинилися в гостях у Іннусиної сестри Белли. То був один із найщасливіших наших періодів, коли ми безтурботно гуляли Хайфою, їздили на екскурсію в Єрусалим і Бахайські сади, насолоджуючись сонцем, морем, всюдисущим хумусом, тішачись спілкуванням з її ріднею і місцевим гашишем, кохаючись щоночі, вірячи, що цей світ і життя подаровані нам, щоб ми могли безмежно втішатися і милуватися собою.

Звільнившись від тягаря родинних обов’язків, я присвятив себе двом речам — роботі і наркотикам. Відчував, що притягання ментальності несміливого підлітка починає відступати, і я нарешті можу жити вільно, для себе, так, як завжди цього хотів сам.

— То що, ти задзвониш Васіку? — вона відірвала його від роздумів, в які Федір поринув над охололою кавою.

— Я подумаю, — сказав він, встав з-за столу і пішов працювати до себе в кімнату.

Скоро, дуже скоро почнуть обертатися великі маховики ринкових механізмів — спершу їх будуть стимулювати ідеї, потім вони будуть обертатися за рахунок перших інвестицій, пробних вливань, а далі, коли з’являться перші потужні клієнти, ринок закрутиться і загуде, неначе перша у світі семиповерхова ЕОМ. Тільки тепер це буде щось інше — ми будемо будувати нові машини Бога.

Машини Бога. Те, що за словами Русича, закопане під Зоною. Можливо, таким і є щоразу кінець часів — коли ми приходимо до того, що вже колись давно було зроблено кимось, значно мудрішим за нас, забутими древніми цивілізаціями, що залишили по собі лише розкидані по пустелях і неприступних горах таємничі артефакти — дольмени, піраміди, гігантські рисунки у пустелі. Розпаковка смислів. Момент історії людства, коли нарешті всі відповіді, що, як гадалося, були вже давно втрачені в складках історії, раптом виринають, проливаючи світло на загадки тисячоліття. Все раптом починає сходитися, як і належить часові перед кінцем. Не розумію лише, як можу я — такий крихітний — стояти перед таким колосальним процесом, перед початком такої великої сили змін. Мене переповнює радість, неспокійна, як щойно розкорковане молоде вино.

Смирна приготувала обід.

— Я дзвонив до Васіка, — сказав їй Федір, вийшовши зі своєї схованки. — Домовилися увечері зустрітися. Я заберу їх до нас.

— Добре, — кивнула вона і потупила погляд.

— Усе гаразд?