Розділ «Частина друга. Deepwater horizon»

Ти можеш заночуватиу мене. Без нічого такого. Є хліб, сир, свіжий гіркий перець... У мене є трохи кави. Є трохи трави.

— У тебе можна курити на кухні? — спитала вона так, наче це було вирішальним для неї.

— У мене можна курити, де лишень заманеться. Ми можемо ще трохи прогулятися? Я відчуваю дивний спокій, коли ти поруч.

Доїдаючи морозиво, майже мовчки, вони прогулювалися алеями, спостерігаючи за тим, як спадають сутінки.

— Люблю сутінки, — сказала вона. — Це магічна пора.

— Я також, — озвався він, і у них знову не стало тем для балачок, а було лише відчуття повноти.

Проспект Перемоги. Ніч. Траса з шугаючими по ній автомобілями. Усе було таким швидким, а він таким повільним. І йому геть не хотілося назад, у швидкість.

Праворуч Індустріальний міст, ліворуч — рукав проспекту Перемоги. Навпроти — потворні вивіски і понатицювані кіоски. Під травою він почувався чужим до цього світу.

— Сюди, — сказав він Смирні, й вона слухняно пішла за ним до автомобіля. Поки він відчиняв дверцята, дух сумніву востаннє вирішив подати свій голос. Уже сівши за кермо, Федір наважився сказати: — Не знаю, чи правильно роблю. Можливо, ми не мали перетинатися. Можливо, тобі треба було піти з подругою... Це все якось занадто... Занадто невипадково... Можливо, нам не треба втручатися в це плетиво зв’язків. Ти розумієш, про що я?

Вона поклала свою руку на його, м’яко, впевнено, заглянувши йому в вічі своїми блискучими обсидіановими очима, й сказала:

— Ти все зробив правильно.

Вони їхали мовчки. Федір увімкнув радіо, аби просто щось грало. Йому ставало все ніяковіше від того, що поруч присутня незнайома людина. У голові продовжував стояти спогад про Заруб — і його побажання. Присутність Смирни наче була доказом того, що глибинні пласти механічної сцени його життя почали рухатися, і за невидимим сигналом режисера на неї вивели декорації, які свідчили про початок нового сюжету.

Парадна, ліфт, коридор — все мовчки, на́різно, як належалося незнайомцям. Смирна тихо втягувала носом повіт­ря і нервово поправляла шлейку майки. Її засмаглі плечі або руки на секунду привертали його погляд, а далі він знову збирався в собі, намагаючись контролювати думки. Він пропустив її поперед себе, щоб не заважати їй пакетом із овочами й фруктами.

Жінка у нього вдома. Знову.

Смирна проходжалася його кухнею, як несмілива кішка, стараючись дослідити одразу все і не зрадити своїй зацікавленості. Вона взялася приготувати трав’яний чай. Задзвонив телефон.

— Я зараз, — сказала вона і зникла у його кабінеті.

Він сів на кухні при столі і закурив. Смирна довго розмовляла по телефону з якимось Васіком, раз по разу додаючи: «Харі ом!» і «Бом болінат!».

— Хто цей Васік? — спитав я, коли вона видихнула дим і повернула мені люльку з марихуаною. Я докурив те, що не добила вона і засипав нової трави, та Смирна показала жестом, що їй достатньо.

— Так, мій дружбан один, йог із родиною, — відповіла вона легковажно, сідаючи до столу навпроти зі шматком авокадо, роздобутим у холодильнику. Смирна різала авокадо тонкими скибками, посипала їх сіллю, вмочувала у мед і відправляла до рота, не забуваючи вчасно облизувати золотисті краплі, що стікали засмаглими ліктями. — Вони з Машкою з Індії недавно повернулися. Ти їх бачив здаля на Гогольфесті — я підходила до них парою слів перекинутися.

— Екстравагантні персони.