№1. Роман-вибух

— А-а-а… А там треба буде заяву писати, так? А-а-а… А там треба буде вказувати ім’я і прізвище, чи що? І домашню адресу? Всі свої дані? Ммммм… Ой, може, не треба. Ромкові вже ліпше. Щось я не хочу….

І тоді я сказав собі: ніколи не можна допомагати тим людям, які самі собі допомогти не хочуть. Ніколи! Вони готові чужими руками жар загрібати. Вони хочуть, щоб їхні проблеми ти вирішував замість них, а не разом з ними. Ну то пішли вони на хер.

— Знаєш шо? Пішла до сраки! — поклав слухавку і зав’язав із поспішанням на допомогу.

Завдяки цим залізним воротам я почав прискіпливо фільтрувати всі ситуації, які потребували мого втручання. І, як показує моя особиста статистика, у більшості випадків люди просто-напросто хочуть перекласти на твої плечі свої прямі обов’язки. А ще — люди страшенно невдячні. Вони потім іще зроблять тебе винним, чому це ти не вирішив їхньої проблеми. А коли ти їм парируєш: «Ну, ви ж моїх проблем не вирішуєте!» — так узагалі нахамити можуть, ніби ти їм щось винен. Я краще займуся лікуванням своїх негативних якостей замість того, аби їх заміщувати.

Плінтусні люди. Дуже люблю спостерігати, як вони проявляються. Цей неологізм (плінтусні люди) придумав товариш-мізантроп на позначення людей, які є щасливими у своїй простоті та примітивності. Їх може розсмішити елементарна бздура. Вони радо повірять у найабсурдніший фейк, причому будуть щиро поширювати його далі. Вони реагують на найдешевші приколи. Їм направду добре й затишно у своїй обмеженості, і завдавати собі зусиль вилізти з цієї захисної шкарлупи вони не мають потреби.

Був я в театрі. Александр Дюма-син, «Дама з камеліями». Приходжу — а на моїх місцях невинно сидять вони. Я спокійно сів на вільні місця позаду. Подумав: хай мені ця толерантність зарахується десь там. Як виявилося, небеса послали мені справжнє випробування. Я не про гру акторів.

Це була пара передпенсійного віку. Суржикомовні, сильно люмпенізовані. Він — низькорослий чоловік, жилавий, тугий, із глибоко поораним лицем. Було спекотно, але чоловік був у мохеровому светрі на ґудзики з нашитими балоновими елементами на ключицях. Волосся його було дещо скуйовджене. Вона — жіночка в тілі, одягнута в синтетичну блузку з люрексом, чорна спідниця тісно облягала віолончельні стегна. Основна прикмета — неприродний начіс, що нагадував збиту білкову піну, яка, здавалося, поволі всідалася. Відчувалося, що для цих людей похід у театр — знаменна подія, оскільки рівень їхнього адреналіну виплескувався назовні. Добрий гумор межував з ейфорією. Збудження — як у дитини, котра потрапила до Диснейленду.

Було б це нічого, якби на першій чи другій мізан­сцені жіночка з люрексом не потяглася до своєї сумочки вимкнути телефон. Вона довго мружилася, намагаючись прочитати дрібний шрифт. Вона то підводила дисплей до кришталика, то відводила його на рівень витягнутої руки (переднього ряду), аби сфокусувати свій зір на кнопці off. Нарешті телефон було знерухомлено з усним коментарем:

— Ну шо ж такоє-то…

Чоловік сидів спокійно, з чого я припустив, що в цієї пари один телефон на двох. Згодом, в антракті, це підтвердилося, бо чоловік із жінчиного телефона робив дзвінок комусь дуже допитливому, кого цікавили переважно ціни на цигарки та алкоголь.

Тільки-но все заспокоїлось — як жіночка згадала, що в неї приготовані смоктальні цукерки. Вона знову полізла до сумочки (актори на сцені грають спек­такль) — і в третій чи четвертій кишенці таки намацала смоктальні цукерки. Це стало зрозуміло через виразне шелестіння обгортки. Витягнувши три (чому три?) цукерки, жіночка турботливо передала їх своєму супутникові. Він не одразу второпав, чого від нього хочуть у темноті, тож жіночці довелося надавати стусанів ліктем. Чоловік нарешті зрозумів, що не існує футболу без пива, а театру без смоктальних цукерок — і простягнув руку.

Одна цукерка впала під ноги. Він почав нишпорити по підлозі в пошуках смоктальної цукерки. Половина глядацького ряду подумала, що чоловікові стало зле, тому дехто втратив сюжетну лінію п’єси. Увагу було прикуто до згорбленої постаті, якій фатально не вдавалося знайти на підлозі смоктальну цукерку. Пошуки супроводжувалися кректанням, невербальним невдоволенням і зітханням. Нарешті цукерку було знайдено зусиллями глядачів із переднього ряду. Щире й братське «спасібо» пролунало в момент, коли головна героїня мало не знепритомніла під час трагічної сцени.

Потім почалося розгортування смоктальних цукерок. Як на зло, завод-виробник не врахував фактора театральної тиші. Обгортка ніяк не хотіла відриватися від смоктальної цукерки. Проте коли і жінка, і чоловік таки віддерли обгортку, почалася церемонія передавання цих самих шелестливих обгорток назад. Жінка по-домашньому зіжмакала обидві обгортки з характерним звуком, який уже нікого не здивував. І сховала до сумочки. У третю чи четверту кишеньку.

І вони почали смоктати. Синхронно і злагоджено. Наполегливо і ритмічно. Прицмокування в момент перекладання цукерки з однієї щоки в іншу видавало блаженне задоволення від твору Александра Дюми-сина. Далі почалися коментарі на вушко один одному. На фразі служанки Наніни: «Панна Нішетта економить нам 1000 франків на рік» чоловік почав допитуватись у своєї супутниці:

— А сколько ето будет на гривні?

Очевидно, це питання розвеселило не лише мене, тож жіночка з люрексом не втрималася від приглушеного сміху. Чоловік збагнув, що муза гумору відвідала його просто тут і зараз. Він зловив кураж. Фактично кожна поява нового героя супроводжувалася дотепним (на думку жіночки) коментарем чоловіка на вушко. Ім’я Нішетта отримало кілька варіантів влучного римування, найпристойніше з яких — Свєтта. Коли відбулося знайомство Маргарити та Армана Дюваля, чоловік саркастично видав:

— А шо вона вопше в ньом нашла?

Коли ж комічна героїня Прюданс кокетувала з набагато молодшими від себе кавалерами, чоловік неабияк захопився фантазуванням на тему:

— А шо ж вони робити будут с етім шкафом…

А коли Маргариті, яка задихалася, служанка Наніна декілька разів приносила горнятко з ліками, чоловік із непідробною радістю повідомляв: