№1. Роман-вибух

— Чому ти не ділишся зі мною найінтимнішим? — мій товариш-мізантроп титанічно досліджує мене, і це мені лестить. Відповідаю:

— У мене така потреба ніколи гостро не поставала.

— Ніколи не хотілося вилити душу?

— Виливають помиї. Я не з тих, хто буде виливати душу першому-ліпшому супутникові у вагоні. Це не мудро, бо коли я сам потрапляв у шкуру цього випадкового супутника, то почувався, як на дешевому сеансі стриптизу.

— Тобі не цікаві чужі секрети?

— Не хочу бути зливним бачком для чиїхось страждань і перипетій. І вішати на когось свої сумніви й терзання теж не хочу.

А от мій товариш чудово справляється з роллю сміттєвоза. Він може назбирувати в собі чужий мотлох, переробляти його і жити за рахунок цієї видозміненої енергії. Він, начитаний богослов та інтелектуал, нагадує мені п’явку, яка оздоровляє хворе тіло. Я його знаю ще зі студентських років, бо на цьому ми тоді й зійшлися. Я теж вів себе, як Чіп і Дейл в одній особі. Я постійно поспішав на допомогу навіть тоді, коли не кликали. Таке враження, ніби до мого карку хтось прив’язав транспарант на високій штахеті з неоновим написом: «Кому допомогти?» Мов буддійський Лама, я відвідував у лікарнях приятелів, з якими ледве знався, допомагав конспектами малознайомим прогульникам, які потім навіть «дякую» не казали, ходив на збіговиська малоімущих, розвішував різноманітні SOS-оголошення біля деканату, пропонував себе в ролі безкоштовного психоаналітика, роздавав презервативи, волонтерив на благо одного з районних осередків Червоного Хреста. Поводив себе як типовий пропонувальник хабара небесам.

Це вже згодом, коли мою філантропію трошки попустило і я помітив, що перетворююся на переповнений кошик чужих потреб, мені потрапив на очі термін «заміщення негативних якостей». Це коли серійний убивця до нестями любить своїх собачок чи котиків. Або коли ґвалтівник-рецидивіст є ідеальним люблячим батьком для своєї донечки. Чи коли бритоголовий садист робить великі та щирі пожертви на благочинність. У такий спосіб негативні якості прикриваються чимось дуже хорошим. Це правило поширюється на всіх. Кожен хороший вчинок, який викликає сльозу розчулення, насправді ретельно ховає тих чортиків, які рояться десь подалі й поглибше. У студентські роки я разом із моїм товаришем в унісон переживали кульмінаційну фазу заміщення своїх негативних якостей. Ми впали в тотальну хорошість. Усім доводили: який я показово добрий, справжній герой, чудова людина, чуйна і небайдужа, приклад для наслідування, гуманіст світового масштабу, і не гріх буде захоплюватися мною. Ми не грали. Це не була фікція. Просто ми цим спалахом суцільної позитивності приховували чортиків, які росли пропорційно з добрими якостями. Вони ховалися за декораціями вселенської хорошості. Але було якось не до них. Непомітно ми почали обростати подвійною мораллю, яка є вічним супутником усіх хороших людей. Це називається «відкупне». Ми намагалися відбілити самих себе, відкупитися від своїх грішків. Ми почали розцінювати свої добрі вчинки як індульгенцію бути трішечки в тіні, бути собою. І ці добрі вчинки ставали нашим алібі. Що більше чогось доброго ми робили, то більше дрібного зла ми мали право чинити. І чинили, звісно ж, у малих побутових розмірах.

В якийсь момент ці ножиці не зійшлися. Я відчув це першим. Крен у бік всеохопної хорошості почав нас деформувати. Ми відчули, що наші дрібнесенькі чортики починають не на жарт стискати пружину, і ти не завжди можеш контролювати це. Добро стало щитом. Коли навколо стає багато добра — чекай біди. Бо заміщені чортики не сплять, вони теж множаться, як кролики. Перевівши погляд із себе на інших добродіїв, я почав помічати, що з-за їхньої хорошості виглядають юрмища пригнічених негативних якостей. Мене це налякало: невже і я так само виглядаю збоку, коли всіх хочу ублажити?

Мені треба було знайти причину збавити темп. І вона знайшлася. Пролунав дзвінок від далекої знайомої з мого містечка. Виявилося: вона вийшла заміж, нещодавно народила дівчинку й у неї сталася біда.

— Ми були на озері. Все було нормально. Мій Ромко грав із колєґами футбол. Він стояв на воротах, і на нього впали ворота. Залізні. Аж придавили собою. Ми його повезли в лікарню. Там його оглянули, зробили рентген, сказали, що нічого страшного, лише струс мозку — і все. Нас відправили додому, казали йому трохи полежати, і все буде нормально. Я на другий день дивлюся — кінчається мій Ромко. Блідий, як смерть, труситься, весь мокрий. Каже, болить живіт, капець.

— То давай його повезем до Львова.

— Вже завезли. Добре, що встигли. Виявилося, йому в лікарні зробили рентген восьми ребер, а в нього були зламані дев’яте і десяте. Селезінка була розірвана, навіть частина печінки пошкоджена. Зараз він лежить під крапельницями, йому терміново зробили операцію, ледве врятували, ще день — і було би всьо.

— Що треба від мене? — Чіп і Дейл уже зашнуровували кросівки.

— Чого я дзвоню? Треба покарати тих лікарів дурнуватих. А якби помер?

Я почав піднімати всіх, кого тільки можна було. Начальник обласного управління медицини особисто взяв цей випадок під свій контроль, наказав лікувати Ромка безкоштовно і за повною програмою, а лікарів із району покарати.

— Для цього, — каже, — треба, щоби ваша знайома приїхала до мене і написала заяву з описом усіх цих подій. А далі вже я.

Телефоную їй.

— Слухай, я про все тут домовився. Тобі завтра треба буде приїхати, і ми разом підемо до начальника, напишем заяву і все.

І що я почув у відповідь?