№1. Роман-вибух

Пам’ять — повія. Вона загальнодоступна хіба що для посередності. Пам’ять навмисно блокує найбільш значущі речі, причетні до кристалізації твого світогляду. Чи це такий самозахист від повторного переживання драми, чи це передбачений механізм ощадного ставлення до себе — але найзначущішу інформацію ти мусиш мало не силою виколупувати з надр пережитого, по ходу перелопативши бульдозером купу вторинного. Я силувався воскресити бодай якісь спогади про тата — але на думку приходила лише картина його першої появи, коли мені було 12.

Був сонячний день. Ми з мамою сиділи на кухні й їли тюльку. Завжди купляли її на базарі в азербайджанця Алі, який давним-давно оселився тут, опанував мову з неповторним кавказьким прононсом і продавав усілякі засоли і прянощі. У гірських народів дещо інший погляд на жінок, я постійно бачив, як він зиркає на маму, інакше, ніж місцеві чоловіки. Чи то густі брови додавали цьому поглядові певної демонічності, чи то просто він стояв у недоброму місці, але ці зиркання мене навіть трохи лякали. А от тюлька була відмінною. Дверей ми ніколи не замикали на ключ, коли хтось був удома.

Почувся звук. Хтось зайшов. Я сидів спиною до входу, аж раптом побачив, як мама буквально завмерла з напіввідкритим ротом, з очищеною від кишок тюлькою в пальцях. Ніби вона побачила привид, що випадково зайшов із цвинтаря. Ця німа картина змусила мене обернутися. Тюлька випала з рук. Це справді було марево, фата моргана. Будь ласка — до моєї кухні зайшла остання сволоч, збірний об’єкт дитячої жорстокої ненависті, прищепленої дорослими баталіями. Зайшов мужчина з фотоальбому, напівміфічний індивідуум, який ухилявся від аліментів, а на суді відмовився від мене. Повітря заповнило всю дихальну систему, і я не міг його випустити.

Він почувався винувато, хоча тримався славно. Уявлення не маю, скільки внутрішніх сил йому коштував цей приїзд отак, без попередження, в осине гніздо своїх питомих ворогів. Він привітався, широкою долонею погладив мене по голові, яка, таке враження, вся там поміщалася. Він мені зразу сподобався, і це пропекло мене нестерпно. Він не був високим на зріст, сивина, яка де-не-де пробивалася, була з приємним срібним відливом, у ньому було щось авантюрне і відпочинкове. З ним одразу закортіло дуріти й вар’ювати. І якась сила — невідома досі внутрішня чоловіча сила — магнітила до себе дитину, яка виросла у бабському царстві.

Тієї ночі я крутився, ніяк не міг заснути, бо не міг собі пробачити цієї симпатії, яка виникла всупереч здоровому глузду та настановам минулого. Я просто повірити не міг, що он там, за цими білими дерев’яними дверима, на ліжку лежить той, хто своєю алярмовою появою здійняв цілий буревій емоцій. Мені хотілося навшпиньки, щоб ніхто не чув і не бачив, босими ногами підійти до дверей, беззвучно їх прочинити і просто одним оком, або навіть у пів-ока, глянути на нього, роздивитися, як слід, поки він сопе. Мені соромно було за бажання торкнутися до нього й пересвідчитися, що він не з пап’є-маше.

Його присутність радикально поміняла мій наступний ранок. Я зірвався спозаранку, хоча полюбляв поспати довше. Інші звуки, інший стукіт, інше шуміння води з крана, інший тембр — усе це інше засновувало нову реальність, з якою відтепер я зможу порівнювати попередню і наступну. Мій перевірений дворівневий світ раптом вигнувся у 3D, набув стереооптичних ознак, став опуклим. Навіть кольори помінялися. Ми спілкувалися, він поступово й терпляче долав усі мої упередження, колючки, боязнь розкритися перед тим, хто, згідно з легендою, зробив тебе нещасним. І всі ці дорослі баталії починали відходити на другий план, а потім і взагалі розвіюватися. Я почував себе останнім покидьком, зрадником. Мені хотілося плакати з жалю до мами, до її болю, якого він їй таки справді завдав.

Він привіз мені електронний годинник на руку. Такого ніхто не мав у класі. Як останній жлоб, який, крім тюльки, в житті нічого не бачив, я поїдав очима цей подарунок — і боявся взяти. Це означало би, що мене підкупили, дали хабара. Я не міг отак просто продати свою сімейну трагедію, яка вибудовувалася роками. Він теж відчував двозначність цього підкупу, тому ніби ненароком поклав годинник на письмове бюро, даючи мені вибір до завтра. Я виволік свій ровер і погнав мерщій до бабці. Радитися.

— Мені брати той годинник?

— Який годинник?

— Ну, він привіз мені годинник. Електронний. На руку. Там можна виставляти день тижня і місяць. І будильник буде пікати.

— А ти хочеш?

— А мама буде ображатися? Буде зі мною говорити?

— Звідки я знаю?

— Йолкі-палкі!

— То твоя справа. Як знаєш, так і роби.

І я не встояв. Не пропадати ж електронному годиннику, тим паче що він уже тут! Тато тільки усміхнувся, коли ввечері побачив на моєму зап’ястку годинник, який відтоді почав відраховувати інший час інших реалій, в яких з’явився новий персонаж. Підкуплений і корумпований, я почувався прекрасно.

Мама не ображалася, вона все розуміла. Розуміла, що рано чи пізно це мало статися, і я мусів був започаткувати суто свої напівдорослі стосунки з автором її горя. Щось ніби перевернулося догори дриґом — мама могла вільно розмовляти з ним про всяке, без істерик і сцен. Якось усе вляглося, мене зусебіч огорнуло спокійне море, на якому я ніколи не був. Мама навіть погодилася піти в ресторан усім разом. Для районного містечка М це був ультрасучасний, ультрапрогресивний вчинок. Пампухоподібні кухарки визирали з ресторанної кухні, аби на свої очі побачити ту фантастичну картину, коли розлучена пара спокійно вечеряє в ресторані, замовляє ескалоп, попиває шардоне і поїдає салати з фетою. Потім навіть пішов поголос: а ви що, помирилися з ним, чи що? Мама хіба посміювалась у відповідь, бо це звучало настільки абсурдно, що аж хотілося грайливо підлити масла в вогонь:

— Ну а як ви думали! Певнє, же так.

Усі ми ніби переступили через себе — і вмить звільнилися від тонн тягарців, навішаних минулими взаємозвинуваченнями. Стало легше дихати й ходити. Він по декількох днях поїхав, а електронний годинник служив іще довго, поки я його випадково не втопив.

Кожен мусить відвоювати свою особисту територію свободи, якою заборонено топтатися будь-кому, навіть найріднішим. Не розумію людей, які такої території не мають. Найкращі батьки — це ті, які виділяють дитині її особисту територію ще задовго до того, як дитина цією територією скористається. Шкода, що таких батьків майже не існує. Їх дуже потішає і навіть задовольняє те, що діти є їхнім продовженням, їхнім римейком. Батькам дуже подобається знаходитити у своїх чадах власні риси, замашки. Це — вершина егоїзму. Хоча це можна зрозуміти, бо ідеальне материнство триває якихось там 10–15 років — коли дитина повністю залежна від тебе і пізнає світ винятково крізь твою призму. І мільйони мамів усіма способами намагаються продовжити період свого базового, платового материнства. Навіть ціною знищення приватної території дитини. Мами — найнещасніші творіння на цій планеті. Бо змушені відпускати від себе частинку себе і не нести відповідальності за тих, кого народили в муках і виховали в екстримі. Найсправжніші, найліпші мами — це ті, які вчасно вбили в собі оце материнське. І відпустили своїх дітей назустріч помилкам.