Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

Володимир допитливо подививсь на Лаговського — і мовчав. Той зрозумів, що Володимир не дуже йому повірив.

— А втім, може, я вам і не щиру правду кажу... Може, попросту мені той Дембовський — огидний.

На ці професорові слова Володимир знов помовчав, але вже не через те, що не вірив. Потім набравсь відваги та й сказав:

— Мені Дембовський, мабуть, іще огидніший, ніж вам... Мені справді тепер бридко руку йому подавати. І не тільки тепер... а ще з того часу, як я був у вас і як у нас з вами зчинилася історія через того альфонса.

— Володимире! Покиньте навіть згадувати про це!

— Ба ні! Вже коли почав, то докажу... Я вам признаюся, що я вас був ненавидів увесь час, відколи ми посварилися, але ще гірше зненавидів отого проститутника... Та я приневолений піддержувати з ним добрі відносини, бо Корзова наша давня знайома, і мама шанує її дуже... А вже ж ми європейці... ми маємо додержуватись усіх зовнішніх форм увічливості і не раз мусимо навіть переламувати свої безпосередні почуття. Це ж тільки азіати можуть через кожну дрібницю одразу хапатися за кинджали та гукати: «Ухадьг проч!! Разіть буду!!!» Але перед вами я безмірно винен і не знаю, що був би дав, аби моєї провини перед вами наче й не було...

Професор переслухав Володимира дуже уважно. Він у душі абсолютно не поділяв Володимирової думки, ніби відносини сім’ї Шмідтів до Корзової та до її «пажа» — це мав би бути справжній «європеїзм». Та разом з тим мова Володимирова уже не вражала його й не дратувала, як бувало колись. Йому було до того наче й байдуже. «Нехай вірить у те, в що вірить!» — подумав він і, замість сперечатися, поклав руку на Володимирове плече та й сказав дуже м’яким тоном:

— І що вам за охота балакати на цю тему? їй-богу, ані Дембовський, ані Корзова не варті тієї уваги, яку ми з вами їм присвячуємо!.. Краще розкажіть мені, яким способом ви зважилися покинути свою юридичну спеціальність... ви ж готувалися були вже й до професури!., і чому перейшли на математику?

Володимир дуже охоче почав казати про свій новий напрямок. Професор з неменшою охотою слухав його. Отак вони балакали більш над годину. Ніхто до їхньої кімнати не заходив. Аж нарешті Лаговський сам схопився:

— Чи чуєте? Чогось дуже тихо у вас у залі стало... Мабуть, чи не порозходилися всі гості?

Вони разом пішли до гостей. Справді, здебільша всі, хто був на обіді, уже пороз’їздилися. Тільки дехто з тих, що були позасідали за зеленими столиками, ще гуляли в карти й на нікого не вважали. В горішньому передпокої, на лавровій площадці недалеко од спуску по сходах до роздягальні генеральша Шмідтова саме тоді, як професор з Володимиром надійшли, була прощалася з Корзовою. Тут-таки, коло мами, стояв наймолодший Шмідт Костянтин, а коло Корзової — її «паж» Дембовський, тримаючи в руці дамського ридикюля.

— Ну, дуже вдячна вам, що не позабулися про мої іменини! — проказувала генеральша Шмідтова до міністро-вої матері. — Пам’ятайте, що наші soirees fixes1 — кожної першої неділі в початку місяця... І ви, Феліксе Ромуальдовичу, не цурайтеся нас, — звернулася вона до Дембов-ського, подаючи йому руку на прощання. Він тую руку поцілував.

Попрощався з Корзовою та Дембовським і Володимир, і Костянтин, і Лаговський. Володимир, як брав руку Корзової, підніс до губів. Костянтин тільки потиснув їй руку — не поцілував.

Корзова із своїм «пажем» спустилася вниз по сходах до роздягальні, а тоді генеральша невдоволеним тоном удалася до молодшого сина:

— Ти мусиш Марії Михайлівні цілувати руку!.. Бо диви: Володимир — старший за тебе, а цілує... Ну, а з тебе ще мало не хлопчик, та ти їй фамільярно стискаєш руку, наче своєму одноліткові товаришеві!

— Але ж, мамо! — виправдувавсь Костянтин. — Я ж досі раз у раз, відколи себе затямлю, здоровкався з Корзовою просто за руку!.. Яким же способом я тепер ні сіло ні впало взяв би та й цмокнув її?!

— Ну, то ти от що вчини, — порадила мати. — Уже надходять різдвяні святки й Новий рік. Ти зробиш візиту до Корзової, привітаєш її з Новим роком і тоді й поцілуєш їй руку... А далі вже ясно, що цілуватимеш раз у раз.

Професор мовчки слухав оцю сцену. «Звичайна людська щоденщина! — байдужно подумав він. — Ну, що ж! Нехай люди сами собі плетуть усякі кайдани з увічливостей, куртуазій, декорумів та умовних дрібниць, коли їм це так до вподоби!». Тільки ж, байдужно це думаючи, він почував, що сім’я Шмідтів не стає через те не такою любою для нього.

З Володимиром та Костянтином Лаговський увійшов до хати Аполлонової. Там сиділа стара гувернантка і розклада-ла на картах безконечний пасьянс. Аполлон слідкував за рухами її рук.

— Скажи, Аполлоне, яка твоя сьогоднішня думка про високошановну madame-madame Korzoff? — лукаво спитавсь у брата Костянтин. — Правда, вона сьогодні була така принадна і чарівлива, як ніколи?.. Льореляй, та й годі!..