Розділ «ПРОКЛЯТА смоковниця»

— Бо щоб нас виховати, — іронічно докинув Володимир, — випадало б самій бути людиною, а не німецькою гиндич-кою... Або краще сказати: не бути естонською гиндичкою. Бо ви ж направду не німкеня, а попросту естонка з Ревеля... Чухонка...

І він аж надто фамільярно поплескав гувернантку по плечі. Тая швидким рухом стріпнула з свого плеча Володимирову руку:

— Не смій до мене доторкаться!.. Сам ти гиндик кацапський... Яка я тобі чухонка?!

Володимир зробив патетичне обличчя, стулив долоні як на молитву і з великим комізмом простяг їх до старої діви.

— Fraulein Ernestine! Mein Estisches und asthetisches Le-ben! Grollen sie nicht45... — мелодраматично проказав він!

— Ідіот! — визвірилася тая на нього. — Ach, das ist scheus-slich46!

— Ну, от бачите, Fraulein Ernestine, що з вас справді не німкеня, а чухонка, — діловито завважив Володимир. — Треба було б сказати: scheusslich!.. а ви вимовляєте: scheis-slich47... Це ж непристойність виходить.

— Коли ти, Володимире, зараз не стулиш губу, то я встану з-за столу та й піду геть, а мамі твоїй скажу, що сидіти поруч таких непристойників, як ти, нема змоги...

Видко було, що цим разом стара дівуля вже не жартувала, а справді розсердилася. Її другий сусіда, той, що скидався на фертикуватого полячка, страшенно зацікавився подією.

— А що воно значить? Що воно значить оте німецьке слово? — проворненько спитав він у професора.

— Не знаю, якого слова вам треба... бо я не чув нічого, — холодно сказав той, — бо ми тим часом тут були вели свою приватну балачку з Костянтином...

Нахилившись ближче до Костянтина, він спитав:

— Хто він, оцей тип? Аж надто, признаюся, антипатичний.

— Зветься він Дембовський, — не дивлячись на Дембов-ського, тихенько сказав Костянтин. — Я його страшенно не люблю. Він, делікатно сказати, є «паж» Корзової, а неделікатно можна б його нарікти ще й по-інакшому... Він припхався сюди вкупі з Корзовою, вона його скрізь за собою возить, і отож мама навіть доручила мені, щоб я був з ним дуже ввічливий... Феліксе Ромуальдовичу! — вже голосно вдався Костянтин до Дембовського. — Чом у вас ані в чарках, ані в бокалі нічого немає? От я вам наллю старого хересу... Ви ж любите?

Цеє кажучи, Костянтин уточив Дембовському повну склянку міцного вина. Той з розгону її випив — Костянтин похіпливо налляв йому ще одну склянку.

По душі Лаговського перебігло на хвилину якесь прикре почуття проти Костянтина. Та зараз воно його й покинуло. «Що ж! Це все по-людському!» — подумав він про юного Шмідта. І рівночасно з тим він потроху почав розуміти, уже виразніш, що він більш не ідеалізує нікого з-поміж Шмідтів, а любить їх таких, які вони є, не заплющуючи на них очей.

Тим часом тости за столом чергувались один за одним. Далі настала перерва. Обід підходив далі-далі до кінця. І от, несподівано для всіх, голосно забряжчав чаркою по бокалі молоденький Дембовський. Всі очі з усіх столів звернулися на нього.

— Шановне панство! — сп’яна промовив він. — Багацько тут чулось тостів... та говорили самісінькі чоловіки. А дами — мовчали. Прислів’я каже: «Слово — срібло, мовчання — золото». Отже дами — то й буде золото. Піднімаю тост за оте мовчуще золото. Випиймо за дам!

І Дембовський, з бокалом у руці, попрямував у той бік, де за столом знаходилась генеральша Шмідтова, пані Корзова

305