Розділ «ТУАПСЕ»

Він нервово зареготавсь. Але з того реготу струснулася голова — і йому здалося, що з голови в нього мозок вивалюється. Він разом ущух.

Потім він тихою ходою поволікся додому. Понурий, геть знесилений, він ледве тягся. Добрівши додому, він попросту звалився в ліжко. Ні про що він путтям думати вже більше не міг; всякі гадки, й почуття, й враження цибали в усі боки, наче перелякані жаби; єдине почуття, яке держалося в нім постійно, се було фізичне: ревматична ломота в костях та такий біль з усіх боків, ніби побито каменями шкуру на всім тілі... та ще тягучий туман у голові, що нив у ній і свер-лував її.

— В мене в голові тепер і дум нема, а тільки якісь обривки, шматки... Голова не мозком, а брудними ганчірками та клоччям напхана! — саркастично прошепотів Лаговський, марно силуючися заснути.

XXI

Лаговський цим разом заслаб серйозно. Три дні він не вставав із свого ліжка; вдень мучився, що все тіло й нерви болять; вночі мучився, що не може ані заснути, ані задрімати гаразд; лежав зовсім знеможений. І до всього того душу гризло невідкличне каяття: чому він, стрічаючися з Зоєю, не був паном над собою, чому він допустив бруд до їхніх відносин. «Істерик! — лютував він на себе. — Жодних рефлексій, жодних задержних центрів у мене нема!.. Навіщо я животію, коли я не людина з твердою волею, а клубок нервів і стихія?.. Чи смію я відтепер поручитися за себе, що я не здатний і на всяку іншу мерзоту, на всякий навіть найгірший злочин?.. До чого всі мої пересвідчення, коли вчинки мої регулюються хвилевим афектом, а не пересвідченням?.. Чому я животію ще на світі?!»

Шмідтів він дуже затривожив своєю хоробою, якої вони й зрозуміти не могли. Генеральша думала, що це кавказька пропасниця, але професор уперто казав, що він не почуває нічого малярійного, і не хотів напихатися хініном, який йому надсилала генеральша щодня. Не хотів він також і лікаря до себе пускати, а казав, що він попросту втомлений.

— Оце так завсіди роблять учені люди в нашій Росії! — докірливо казав йому генерал Шмідт, бідкаючись коло його ліжка. — Російську людину або й палицею до науки не приженеш, або коли вже вона візьметься до науки, то працює без передиху доти, аж доки не впаде знеможена. Он у європейців — цього немає...

Англійський учений є заразом і спортсмен, що фізичного здоров’я нізащо не занедбає. Ба на що вже в Німеччині мода на вченість, на гелертерство — але й там учений працює якраз стільки годин на день, скільки він сам собі акуратно визначив: і хоч би яка була цікава робота, він ніколи не дозволить собі попрацювати й одну годину більше, ніж скільки визначив собі за норму... Через те заграничні вчені — довголітні; через те й робота в них у результаті продуктивніша, бо живуть вони більше літ, ніж наші вчені. А наші — не встигли ще й розцвісти, а вже в них сухоти, або так якось груди болять, або астма душить, або перенатуження з надмірної праці надходить... Ви, Андрію Йвановичу, любите науку — то хоч би задля науки пожаліли себе! Швидше помрете — менше й для науки зробите!.. Хіба ж можна так багато працювати, як ви працюєте?!

Професор мовчки слухав ції тиради, заплющуючи очі й силуючись задрімать. На генерала Шмідта він дививсь як на батька, і тепер з цього прихильного тону йому робилося ще важче, ще соромніше. «Що б він був сказав, коли б довідався, через яку причину я слабую?!» — з болем думав він, та й до горла йому і до грудей котилося, ніби кулька, якесь спазматичне хлипання... і він знав, що це — globulus hystericus. Він аж легше оддихав, коли генерал із своєю добрістю одходив геть.

Щодо молодих Шмідтів, то Костянтин і Аполлон заходили до професора за тих трьох днів не часто. Навідаються було, посидять трохи, бачать, що він нічого не говорить, тільки мовчить з виразом німого страждання на лиці, — та й занудяться; а як заплющить він, бува, очі, то вони тихесенько, навшпиньках, зараз і виходять з його світлиці, наче бояться збудити його... Хоч, правду сказати, вони могли б легко запримітити, що заплющує Лаговський очі зовсім не для спання, а тільки через утому; бо очі йому трохи боліли, коли він довго дивився на денне світло, що падало з вікна. Професора спершу дуже вражала ота їх неохота сидіти коло нього. Бо хоч балакати він і не міг, але він радо бажав би, щоб його приятелі, коли вже не хотять самі що-небудь йому оповідати й розважати своїм оповіданням, то нехай би хоч мовчки сиділи коло нього... аби він знав, що сидять тут поблизу... аби він знав, що дорогі йому люди не одходять од його ліжка. Він спостерігав, що невеселі й гіркі думи менше обгортають його, коли коло нього сидить хтось із його приятелів; та сказати їм це просто він соромився. Він думав, що вони самі повинні про це догадатися; але вони не догадувалися, і професор, бачачи, як вони, знудившися з його хворості, поспішають покинути його покоїк, спершу дуже й дуже з того був смутився. Тільки ж далі, щоб себе потішити, він силувався навіяти собі думку, що коли він бажає не пускати їх од себе та прикувати до свого ліжка, то це ж егоїзм, бо нікому ж не весело сидіти коло такого слабого, який мовчить та заплющує очі. Ця думка й справді його заспокоїла. А до того він знайшов несподівану чималу потіху од Володимира, що першого дня був навідав слабого найпізніше від усіх, але зараз-таки справді зачав коло нього поратися.

Не можна сказати, щоб і в Володимира, інакше як у братів, був якийсь природний душевний нахил відбувати наказане Христом «посещение болящих». Напевне можна сказати, що якби все те діло було діялося десь у великій многолюд-ній Москві, а не в маленькому безлюдному Туапсе, де Володимир через вічну потайну свою неприязнь до братів чувся зовсім самітним, то й він би не дуже охотився ходити до слабого Лаговського. Але тут, у Туапсе, професор ціле літо був для нього єдиною людиною, з ким Володимир міг перекинутися розумним словом. Хоч іноді не раз уже траплялося серед цього літа, що ті їхні «перекидання розумними словами» кінчалися в них обох мало що не сваркою, близькою до ненависті, все ж Володимир будь-що-будь компанію Лаговського тут, у Туапсе, не міг не цінити; а коли щось йому завжди було при тім нелюбо — це найбільш те, що коло Лаговського раз у раз стирчали його брати: при них Володимир ніколи не міг говорити з Лаговським зовсім вільно... Звістку про те, що Лаговський страшно заслаб, Володимир почув на перший день дуже пізно, бо зранку прокинувся сам, не збуджений Лаговським, та й задумав піти проходи-тися без нікого, з ранку та аж до обіду. Вже за обідом йому сказали, що таке з професором. У Володимира спершу не було думки, щоб іти поратися коло слабого. Коли заглянув він по обіді до його світлиці, то зробив це тільки з увічливості, з певної обов’язкової куртуазії. Заглянув — і застав, що Лаговський з заплющеними очима, наче сонний, лежить самотою: звичайної невідлучної його компанії, Костянтина з Аполлоном, коло постелі немає. Ця обставина, що братів тутечки немає, одразу припала Володимирові дуже до смаку, і він, не зв’язаний влізливим братерським товариством, не поспішав одбути свою кондолентну візиту якнайшвидше. Навпаки, хоч Лаговський при його вході навіть голосу йому не подав і голови не підвів, а лежав мовчки та й із заплющеними очима, Володимир сів і посидів коло його постелі довгенько, чекаючи, чи не прокинеться він. І прийшла йому в голову думка: «Добре було б, якби брати не плуталися до компанії моєї з Лаговським вже й тоді, як той одужає... Здається, що цю думку не важко здійснити. Можна буде навіч показати Лаговському, кому з нас має він скласти більшу ціну...» Володимир пильно поглянув на слабого: той і далі лежав та мовчав і не подавав знаку, чи пізнає Володимира, хоч раз у раз нервово мружив і глипав очима. Абсолютно нічого цікавого під ту годину в професорі не було. Володимир, що психологію братів своїх легко міг розгадати, добре зрозумів тую причину, через яку вони не сидять коло постелі Лаговського: їм скучно й нудно з ним. Так от, задля контрасту з братами, Володимир не вчинив, як вони: замість одійти, він таки досидів і діждався, доки професор справді розплющив очі і розплющив їх на довший час. Вони привітно поздоровкались. Лаговський сподівався був, що й Володимир, як усі, почне його докучно розпитувати про важку хоробу. Та Володимир, на втіху йому, ніби й не помітив ніякої хороби, а весело й жваво зачав оповідати одну смішну сценку, яка одбулася в туапсинського голови, та й подав комічну характеристику двох туапсинських обивателів, що зустрів їх тоді в голови. За таку його несподівану тактику Лаговський був йому тільки вдячний.

— На столі стояла перекуска, — жартівливо оповідав Володимир, — були тут сардини, замариновані миноги, була всяка садовина та виноград . Ото один із тих гостей мені каже: «А чом не скоштуєте фа-руки?» — Які фа-руки? — дивуюся я. — «Ну, то миноги! — осміхається радісно він, втішений із свого музикального дотепу. — Або, — каже далі, — коли їсти не хочеться, то взяли б собі на закуску горілки-снігу»... А виходить, що «горілка-сніг» — це на його жаргоні «виноград»... Далі він каже, що й йому сьогодні прислали три пуди горілки-снігу, та такого чудового, що аж пальці можна обсмоктати. — По чому ж за пуд? — кажу я. — «Га! По чому за пуд! — жваво передражнює він. — Ані по чому, а нєт-коньяк». Я мало очі не видивив: — Що таке «нєт-коньяк?!» — питаюся. — «Ну, то даром, коли моє «нєт-коньяк» вам не до вподоби», — гордо одказав мені той туап-синський фацеціоніст.

І Володимир зареготавсь, а Лаговський привітно підвів на нього очі. Тішився він не з отого Володимирового жарту, бо жарт йому був зовсім мало цікавий, а попросту в душі наставала якась одрадість, коли він слухав веселого добрячого голосу Володимирового і бачив, що він заходжується, щоб його розвеселити.

— Потім вони повиходили, — смішливо казав знов Володимир, — а я питаюся в голови: «Що то за людці, оті перед-потопові іхтіозаври? Принаймні, чи порядні люди, чи непорядні?» А голова мені: «Як на Туапсе, то вони дуже порядні»... Для туапсинської публіки, бачите, єсть своя окрема мірка, свій особливий критерій порядності...

Професор осміхнувся легким блідим осміхом, отак наче всміхається побитий морозом і вкритий інеєм пізній осінній квіт, як часом упаде на нього ранішній промінь сонячного сходу. В очах йому засвітилася смутлива вдячність до Володимира. Він поклав собі на груди Володимирову руку і зачав її ніжно гладити; йому хотілося за Володимирову добрість аж обцілувати ту руку.

— Гарна в вас душа, Володимире! — гаряче прошепотів він. — Чутка в вас душа... ви тонко розумієте, що можна розважити другу душу, не копаючись у ній...

— Ага, я забув ще вам розказати про того шляхового інженера, що так само був тоді в голови! Він тут живе в Туапсе, бо наглядає, як шлях будують... — перебив Володимир, ніби не чуючи професорових слів, хоч добре їх чув і вони його самолюбству припали до вподоби; опроче, він і не зро-зумів-таки, про яке можливе «копання в душі» згадав був професор. — Той інженер — це тип напіврозбишацький, як і взагалі тутешні піонери, — оповідав Володимир далі. — Питаюся я в нього, чи був він на Новому Афоні, бо всі подорожні кажуть, що в тім новітнім монастирі дуже гарно, й кажуть, що Новий Афон — перлина прибережної Кавказ-жчини, світич елегантної й естетичної культури серед окружної безлюдної пустки. «Був, — говорить він, — але був давно та й, мабуть, уже нешвидко навідаюся туди вдруге... бо з тамошніми ченцями скоїлися в мене деякі дрібні непорозуміння». — Які? — питаю я. — «Ат, маленькі дрібниці! — каже він. — А все ж нелюбі... Приїхав я до монастиря з пароплава; була ніч. Зустрічає нас на пристані гладкий чернець. Простих прочан він погнав до спільної хати, повної бруду та смороду, щоб вони всі покотом там спали. — Ну, а мені де примоститися? — питаюся я. — В цій норі я вам не спатиму! — «Ну, то спитайте про це отця-економа, коли тут спати вам нелюбо!» — одгризнувся на мене той чернець. Добре, пішов я, одшукав серед ночі отця-економа — каже: «Ідіть до отця-гостиничого, він вам дасть осібний покоїк». Пішов я шукати отця-гостиничого — аж то той самий гладкий чернець, що перестрів нас з пароплава на пристані. Кажу йому: «Отець-економ звелів, щоб ви дали мені осібний покоїк на ніч». — «То йдіть до отця-економа, нехай точно визначить, котрий саме покоїк». Тоді я подивився-поди-вився на отця-гостиничого та й кажу: «Слухайте ви, чортова мордо, святий отче!.. Я вам зараз цілий монастир розвалю, коли не дасте мені кімнатки на ніч!» Отець-гостиничий чогось дуже вразився, тільки ж зараз-таки повів мене до якоїсь порожньої світлички та й мовчки розчинив її передо мною... Другого дня я добре зоглядів увесь монастир, налюбувався на його чудовий тропічний сад, повний пальм, помаранч, маслин та всякої розкішної екзотичної порослі;

але з того часу вже більше туди не їздив: так, наче трошки ніяково»...

Переказуючи це інженерове оповідання, Володимир весело й щиро реготавсь. Слабий професор знов осміхавсь, але не стільки з грубенького гумору тієї пригоди, скільки знов-таки з відрадісного почуття, що коло нього сидить прихильна йому людина. Раз у раз він серед оповідання простягався з подушки по Володимирову руку, все ніжніше та й ніжніше голубив і стискав її, а як Володимир на момент спинявся в своїм оповіданні, щоб передихнути, професор йому шепотів: «Чи є хто на світі кращий душею од вас, дорогий мій Володимире?» Чуючи безперестанно отаку гарячу мову, Володимир зовсім забувся, що розважувати слабого він заходився був попереду тільки на злість братам; тепер йому й справді шкода ставало тієї недужої людини, що не має на своїх устах нічого, окрім слів подяки, прихильності та гарячого зачудування перед його, Володимировою, добрістю.

Отаким-от чином забігав і далі Володимир до професора скількісь разів і на другий день та й, вмисне вдаючи, ніби він і не завважає, що той недвижно лежить, торочив весело перед ним усякі сміховинні дурниці. Його сміх іноді долітав до тієї сусідньої кімнати, де жили Костянтин з Аполлоном. «І чого той Володимир радіє та регочеться? — воркотів іноді Аполлон. — Недужому треба дати спокій, а він перед ним тарахкотить своїм язиком і спочити не дасть!.. Ото вже правда, що жодної тактичності в нього ніколи не було та й не буде!» — «Хіба не знаєш Володимира?» — зневажливо одказував Костянтин... Через нехіть до брата їм обом під ту хвилину, здавалося, що вони справді тільки тому не ходять до Лаговського, щоб він міг безтурботно спочити, а не тому, що коло хворого їм самим таки сидіти нудно.