Розділ «ТУАПСЕ»

Та в глибу в царевім серці Скреготить інакший голос:

«Ген далеко, в ріднім краї,

Там стоять великі гори,

А в горах росте залізо,

Що придасться на сокиру.

Ген далеко, в ріднім краї,

Там могутнії діброви,

І з найбільшого дубища Вийде обух на сокиру,

Гей, мій краю, рідний краю!

Ти народиш і людину,

Що гадюку наших болів Перетне його сокира».

— Оце мені поезія! — покликнув Володимир, дочитавшися до кінця. — А ви що скажете?

— Скажу, що це безгранично прекрасна поезія, — відмовив професор, прихильно вглядаючися в Володимира, який йому тепер-о дуже подобався своїм одушевлениям і навіть на обличчя здавався гарним. — Тільки ж і любовна лірика має свою raison (Tetre1.

— Raison cTetre!.. — перебив Володимир. — Але ж просто сміх після «Каносси» читати в того самого Гейне, ну хоч би от що...

Він навмання розгорнув Гейне в другому місці і вичитав:

Коли настав чудовий май,

Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання...

— Спору немає, — сказав він далі,— що коли липучі роз-пуколки розвиваються на деревах, особливо на тополях, тоді Венера найлегше ловить людське серце... Але щоб із цього виходила велика поезія, я того не скажу... Сам я людина грішна, — іронічно вкинув він, — і Венері служу часто, але поезії в тім своїм служінні, простіть, не бачу!

— А ви служіть не Венері, а краще Артеміді або Весті, лагідно сказав професор, гладячи Володимира по руці. — Та я, правду кажучи, всім оцим вашим бутадам не вірю: ви й самі більше хилитеся до Вести, але перед людьми вам хочеться сказати якийсь дотепний парадокс, то ви й удаєте циніка. От хоч би про того озрійця...