Розділ «Частина І»

– Що? – запитав він.

– М’ясна запіканка.

– Ясно… – Інтонація раптом пішла вгору, поставивши після слова знак питання.

Вона знала, що він має на увазі: «Знову м’ясо? А може, слід частіше готувати рибу?»

– Добре, – сказав він невиразно і схилився над каструлею.

– Що ти робив? Ти увесь промок від поту!

– Сьогодні немає тренування, і я проїхався на велосипеді до Согне-фіорду і назад. А що це у воді плаває?

– Не знаю, – відповіла Вібекке. – Сама щойно побачила.

– Не знаєш? А хіба ти не вчилася на кухаря?

Він блискавичним рухом схопив один зі згустків великим і вказівним пальцями і скуштував на смак. Вона дивилася на його потилицю, на негусте темне волосся, яке спочатку так їй подобалося, підстрижене, доглянуте, зачесане на проділ. Він мав такий надійний вигляд, був таким упевненим у собі. Як людина з великими планами на майбутнє. Причому не лише на своє.

– Ну і на що схоже? – запитала вона.

– Ні на що, – відповів він, як і раніше роздивляючись плиту – На яйце.

– Яйце? Але я ж мила цю каструлю… – Вона раптом замовкла не договоривши.

Він обернувся:

– Що таке?

– Дивися, капає. – Вона показала на його голову.

Він наморщив лоб і провів рукою по потилиці. Потім, ніби по команді, вони разом задерли голови й подивилися на стелю. На ній висіли дві краплі. Короткозора Вібекке навряд чи помітила б їх, якби вони були чистими та прозорими, але вони такими не були.

– Здається, у Камілли потоп, – сказав Андерс. – Подзвони їй, а я сходжу за консьєржем.

Вібекке подивилася на стелю. І на каструлю з чорними згустками. Серце знову забилося в скаженому темпі.

– О Господи… – прошепотіла вона.