TextBook Урок 31
УКРАЇНСЬКИЙ ФАТАЛІЗМ Думки про астрологію та інше
Якось київський поет-неокласик Юрій Клен читав журнал «Життя й революція» за 1932 рік. І там він натрапив на отакі «модні» віршовані рядки: «Бомби нам би / лобом би і амба / а бабам би бублики…» Клен іронічно посміхнувся: «пролетарська поезія», що й казати! «Порівняймо рецепт дадаїста Тристана Цари, як писати вірші, — подумав він, — взяти газету, дрібно покраяти, перемішати шматочки в капелюсі, витягувати і по черзі занотовувати слова. Я певен, що вірші, писані за таким рецептом, були б у сто раз талановитіші від щойно цитованих, бо вірю в мудру логіку сліпого випадку, проти якої логіка вихарашаного інтелекту — ніщо». Чудова думка! Проте, дорогий Читачу, я згадав її не для того, щоби поговорити про «бомби нам би» чи про дадаїстський «метод нарізок» (cut-up technique), який згодом мав помітний вплив і на літературу (наприклад, на «бога» бітників Берроуза), і на малярство, і на кіно, і на музику «техно», «індастріал»… Ні. Я хочу звернути вашу увагу на те, що поет вірить у «мудру логіку сліпого випадку». Цю логіку в нас найчастіше звали «долею», або «фатумом».
Мабуть, вам не раз доводилося чути, що українець — якщо й не фаталіст, то принаймні уявляє долю в образі всемогутньої володарки світу. Згадаймо хоча би слова головної героїні драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра»: «Що можуть проти долі всі боги? / Вони законам вічним підлягають / так, як і смертні, — сонце, місяць, зорі, / то світочі в великім храмі Мойри, / боги й богині тільки слуги в храмі, / всі владарки жорстокої раби. / Благати владарку — даремна праця, / вона не знає ні жалю, ні ласки, / вона глуха, сліпа, немов Хаос». Ось він, чистої води фаталізм. Скажете: ну, звісно, це ж історія Троянської війни. Хіба у світі Гомера могло бути якось інакше? Добре. Тоді почитаймо наші народні оповідання, які зібрав Лесин дядько — Михайло Драгоманов. Там є такий сюжет. Ходить по землі Бог — християнський Бог! — і люди прохають Його то змінити на краще безталанне життя праведника, то покарати грішника, котрий живе собі, як у раю… Та Бог не в змозі цього зробити. «Така його доля», — відповідає Він. Чи ж це вам не фаталізм? Чи Бог не постає тут усього лише «слугою в храмі Мойри»?..
А коли я був малий, моя бабуся Ївга казала про карколомні житейські історії: «Так воно на роду написано». Пізніше я зрозумів, що цей «рід» — то ніщо інше, як фатум, бо в наших старовинних книжках латинське fatum споконвіку перекладали словом «рід». А тоді… Тоді ціле моє єство бунтувало проти «письма на роду», особливо коли бабуся розповідала про голод 33-го. Як?! Як мій дід Микола, такий мудрий, такий сильний… як він міг терпіти?.. Невже він сприймав ту наволоч, яка заходила до хати, щоби забрати останні крихти хліба, за посланців неба?! Бабуся лише сумно зітхала. Мабуть, саме так зітхала бабуся в «Казці про Правду та Кривду» Панаса Мирного, коли діти питали її, чи переможе коли-небудь Правда Кривду.
Але ж то бабусі. Може, дорослі чоловіки почувають інакше?.. Розгортаю щоденник Аркадія Любченка. 22 червня 1942 року. «От і рік, рівно рік війни, — пише автор «Вертепу». — Я знову, як і рік тому, сиджу в своєму кабінеті. Все переніс за рік, — наче важкий і просто неймовірний сон. Ах, який страшний сон! І скільки повчального… Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша Сила. Од неї, кінець кінцем, все залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона — Дажбог — раптом усе по-своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне геть в інший бік… І мимоволі почуваєш себе не те що особисто слабким, нестійким, а якимось короткозорим, недосвідченим, просто іноді дурним. Стоїш, геть ошелешений, і тільки дивуєшся». А ось запис від 30 листопада того ж таки року: «І все взагалі в цьому житті діється за своїми незалежними законами. Керує ж цими законами — хто? Може, випадок? Але випадок — велика умовність. Випадок завжди має і свої причини. В чому ж річ? В тій, мабуть, силі таємній, позасвідомій, могутній, що існує повсякчас поруч мене, супроводить мене незмінно в житті. Скільки разів уже я стикався з нею на крутих небезпечних поворотах і тут особливо явно почував її віддих просто в обличчя, почував холодний дрож, як перебіг струму — дрож від близького трепету крила…» Хіба ви, дорогий Читачу, ніколи не почували чогось схожого? Я — почував.
І, мабуть, одним із найяскравіших проявів оцього трепетного почуття є наша астрологічна традиція. Справді, астрологія в нас така ж давня, як і сама література. Хіба ні, коли перший виклад астрологічної науки бачимо вже на сторінках «Ізборника Святослава» 1073 року? Та й перша друкована книжка українського автора — так само астрологічна: 7 лютого 1483 року в Римі вийшов трактат доктора мистецтв і медицини Болонського університету Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року…» («Iudicium pronosticon anni MCCCCLXXXIII…»). Трактат присвячено 212-му папі Римському Сикстові IV — тому самому, котрий заснував Капітолійський музей і чиїм ім’ям названа Сикстинська капела. Сикст IV був великим меценатом, дуже впливовим політиком, а ще чудово знався на астрології. У присвяті свого трактату Юрій Дрогобич писав: «Ти пізнав, яка сила зірок. Я відаю, що ти вивчив усі причини речей. І якщо велич неба незбагненна для очей, то вона недалеко відбігає від людського розуму. Ми знаємо за наслідками причини й за ними ж таки розрізняємо впливи небес — так відкривається шлях. Усе смертне підлягає законам неба. Хто б це став заперечувати! Отже, зірки керують земними справами. Вони не змушують, а дозволяють правити самим, а коли раптом загрожують, люди можуть відвести загрозу розумом». А потому, покликаючись на Аристотеля, Клавдія Птолемея, Абу Машара, Ґвідо Бонатті й інших, розпочинає свою футурологію. Астролог каже про те, яким буде цей рік, як житимуть люди різних релігій, що чекає на Понтифіка та на його кардиналів, на Священну Римську імперію, на Польщу, Богемію, Угорщину, Італію, Іспанію… Він каже про можливі війни, про затемнення місяця, про пошесті, про погоду та навіть про урожай і про ціни на ринку…
Проте навіщо мені ходити аж до Рима, коли перша книжка моєї рідної слобідської літератури була так само астрологічна? Маю на думці рукописну збірку архімандрита Курязького монастиря Онуфрія «Про людську природу», роботу над якою автор завершив «року від Різдва Христового 1699, грудня 10 дня». І тут я читаю, зокрема, отакі вірші: «Дванадцять різних знаків є у астрології, / І знаки ті бувають ласкаві і строгії: / Баран, Бик, Близнята, з ними ще і Рак, / Лев, Панна, Ваги, Скорпій і Стріляк. / Козел, Водолій, Риби теж такі бувають, / ті, що в небі мешкають, про те добре знають». Та й загалом, за часів Онуфрія астрологія була в нас дуже популярна. Тут і астрологічна медицина, тобто ятроматематика, про яку автор знаменитого трактату «Speculum astrologiae» Франческо Джунтині писав: «Без астрології лікар сліпий і ніхто йому не повірить». Тут і такий суто астрологічний жанр, як генетліакон — наприклад, поезія Сковороди «На день народження Василя Томари». А в «Комедії на день Рождества Христова» Дмитра Туптала алегорична постать Астрології виходить на сцену. У п’ятій яві вона перераховує знаки зодіака, сузір’я, окремі зірки, та ніяк не може зрозуміти, що то за нова зірка, яка щойно зійшла на небі. І тут пророк Валаам устає з домовини й каже їй, що то зірка Якова.
Звісна річ, далеко не всі ставилися до астрології з таким пієтетом. Згадаймо хоча би Теофана Прокоповича, який казав: «Астрологи, звані звіздарями.., вважають, що фатум — це вплив зірок на людей, які народжуються під їхнім сяйвом, і що цей вплив обмежує їхню волю й неодмінно спрямовує їх до певних (добрих чи поганих) учинків. Таке уявлення в жодному разі не можна пропонувати християнинові, коли він хоче залишатись мудрим і не втрачати здоровий глузд. Бо ніщо не може перешкодити вільному виборові людини, хоч і може впливати на неї, але не так, щоб скувати людину взагалі, коли вона чогось хоче». А ось перша інтермедія до драми Митрофана Довгалевського «Комическоє дійствіє». На сцену, тримаючи в руках підзорну трубу, виходить астролог. Він каже, що з допомогою «астрономського мистецтва» знає геть усе: і те, що діється на небі, й те, коли треба орати і сіяти. Тим часом його співрозмовники: двійко селян-українців, білорус і циган — спершу шкилюють із нього (наприклад, Пархом питає, чи не зна той, бува, якої масті буде теля в його рябої корови), а потому відбирають підзорну трубу, а його самого проганяють геть.
Зрештою, не так уже й важко гуртом прогнати зі сцени недотепу-астролога. От лише сама астрологія нікуди при тому не зникає. І про це красномовно свідчить, наприклад, творчість «буковинського соловія» Осипа-Юрія Федьковича. «Нахил до героїзму у Федьковичевому світогляді, — писав Василь Сімович, — в’яжеться з фаталізмом, таким притаманним для українського народного світогляду, а звідціля вже й недалеко до астрології, яку Федькович трактував дуже поважно й якій віддав чи не десять років свого життя». Правда-правда! Федькович — фаталіст. Недаремно він так уважно вивчав Шопенгауера. Недаремно в 1879—1883 роках астрологія була, здається, однією-єдиною справою, якій він наполегливо та ревно віддавався, витративши мало не всі свої статки на придбання відповідної літератури. Він купив латинський рукопис із астрології IV століття, латиномовні та грекомовні астрологічні книжки XVII—XVIII століть, десятки томів астрологічних календарів, карт, атласів, таблиць… Він написав чотири спеціальні трактати з проблем давньоєгипетської теології та астрології. Зберігся один — рукопис майже на 900 сторінок під назвою «Apotelesmata, oder Das Buch der Dekrete». «…Долю чоловіка і його будучину можна відгадати, — писав Федькович у передмові до своєї «Гороскопії», — тілько нехай він не жадає чогось такого неможливого, як жадали середньовічні астрологи, і тримаєся тих скромних границь, які взагалі зазначені для чоловіка, що не все може осягнути»…
То було майже півтора століття тому. А що сьогодні? Сьогодні, як стверджує Перрі Андерсон у книзі «Джерела постмодерну», «настали часи демократичного фаталізму. Та й як може бути інакше, коли соціальна нерівність зростає такою ж мірою, як і політична законність, а громадянське безсилля йде рука в руку з розширенням виборчих прав?» По-моєму, реалії українського життя є просто блискучою ілюстрацією до цих слів ідеолога «нових лівих». Якраз час виходити на сцену астрологам.
Урок 32
«Я БАЧИВ ДИВНИЙ СОН…» Що снилося нашим класикам?
Не так давно, 2010 року, у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книжка під назвою «Сновиди. Сни українських письменників». Видавці зазначили, що це, мабуть, «перша у світі письменницька сновидійна антологія». Може, й так. Не знаю. Знаю лише те, що колись давно розказування снів було в нас улюбленою жіночою забавкою. Зберуться собі дівчата і молодиці — й пішло. «Сюніч, — каже одна, — снивсь мені сон…» Усі слухають. Потому друга: «А мені снилось, наче я…» І знов усі слухають. Потому третя… «Чи справді все те снилося, — писала у своїх спогадах Олена Пчілка, — чи охоча фантазія прикрашувала, поширювала ті розмаїті, дивні сни…» — то вже інше питання. Словом, сон був жанром жіночої словесності. Недаремно поет і мандрівник Іван Манджура занотовував сни поруч із піснями, казками, прислів’ями, замовляннями…
Отак і у «Сновидах»: зібралися вісімдесят сучасних письменників (щоправда, переважно чоловіки) та й почали розказувати сни, тобто ділитися з читачем найсокровеннішим. Ні-ні, я не перебільшую. Сон — це споконвічна територія інтиму… І коли я читав «Сновиди», то подумав: як добре було би мати три-чотири роки вільного життя, щоби написати книжку про українські сни від найдавніших часів до сьогодні. Пречудова була би книжка! Тим паче що снів круг нас куди більше, ніж може здатися на перший погляд. Можна було би почати з казок. Хіба казка — не витвір колективного несвідомого? «Читаю народні казки, — писав якось у щоденнику Володимир Винниченко. — Враження від них: це сни, запам’ятані, затримані в пам’яті народу. Невмотивованість дій, як у снах. Відсутність логічних асоціацій. Відсутність уваги й керування свідомістю. Найдивніші події не викликають здивування, хоч обстановка дії цілком реальна».
А як наші класики розуміли природу сну? Здається, першим про це писав іще 1620 року Касіян Сакович. Мовляв, із погляду фізіології, сон — то ніщо інше, як «заспокоєння всіх зовнішніх чуттів», необхідне людині для того, щоби зморене тіло набралося снаги, серце — втихомирилось, а шлунок краще перетравлював харчі. Людина легко засинає під впливом вина, опіуму, тепла чи холоду, лагідного ськання в голові, жебоніння води, глибокої задуми… І тоді їй сняться сни. Вони бувають дуже різні…
Наприклад, Аркадієві Любченку, коли він 1944 року сидів у камері гестапівської тюрми на Лонцького, приснилося, наче він потрапив у якесь баговиння, та вибрався з нього, навіть черевики не забруднив. Глядь — а перед ним «неосяжна рівна просторінь. Степ, на якому до самого обрію хвилюється ще зеленава густа чистісінька пшениця. А вдалині, такій розкриленій і привітній, стоїть ніжно-блакитне небо». Було таке враження, що перед ним інший світ. Письменник хоче запам’ятати, коли це сталося. Виймає годинник, дивиться — за 20 хвилин одинадцята… Аж ось після двох із половиною місяців сидіння за ґратами «на Лонцького» Любченка виводять із камери, віддають речі. Його кишеньковий годинник, ясна річ, давно спинився. Щоби поставити час, автор «Вертепу» глянув на тюремний стінний годинник. Рівно за 20 хвилин одинадцята! «Я, — каже він, — внутрішньо здригнувся, аж трошки страшно мені стало, аж кров кинулась до лиця — згадав сон, про який перед тим, звичайно, зовсім не думав, бо взагалі мені тоді не до снів було». Справді, які там сни, коли він навіть не знав, чи випускають його на волю, чи везуть на фабрику смерті «Auschwitz Birkenau»!.. То була воля.
Сакович, мабуть, сказав би, що Любченко бачив Божий сон: Творець посилає такі сни праведникам, аби вони знали своє майбутнє. Утім, ледве чи Любченко з цим би погодився. Для нього сни — радше щось диявольське. Принаймні за півроку до того, як потрапити до тюрми, він писав у щоденнику: «Чортове діло, ці сни! Яка справді-бо в них потаємна й правдива сила. Не у всіх, звичайно, а в тих, що значливі, що підказують завжди щось, готують». Так, важко сказати, чиє то «діло»: Боже чи диявольське, — особливо, коли тобі сниться, наприклад, смерть. Сниться? Може, то вона і є? Пам’ятаєте рядки Байрона, які в перекладі Лесі Українки звучать так: «Смерть і сон — кажуть люди, — то браття рідні, / Сон єсть образ мовчазної смерті, / Коли смерть може дать кращий рай, ніж у сні…»? Часом смерть приходить у красивій масці. Скажімо, навесні 1922 року Тичині наснилася висока-висока калина. То померла його кохана. «Чи це в мене інтуїція така? — питає поет сам себе. — А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь…» А часом маски на смерті нема. Щоби не ходити далеко, згадаю мініатюру Сашка Ушкалова з 28-го числа «часопису текстів і візій» «Четвер»: «Цього ранку було якось важко прокидатися, а коли я все ж таки прокинувся, мама сказала: «Знаєш, мені снилось, що померла його матінка…» Півдня я бігав містом, а пообіді скинув йому смс «чувак, як ти?» і отримав просту відповідь: «херово». Потім ми зідзвонились. «Ну що?» — спитав я. «Все», — відповів він тихо. «Тобто?» «Все…» — повторив він. «…Співчуваю…» А потім я попрохав маму, щоб вона нічого мені не казала, якщо колись побачить уві сні мою смерть… Вона плакала…» Це не вигадка — це reality…
А ще, казав Сакович, бувають сни природні, тобто такі, що зумовлені станом тіла чи денними враженнями та пристрастями. Приміром, «скупому часто сняться гроші, купцю — товари, рибалці — ставки, неводи, риба. Мисливцю ж сняться гаї, поля, хорти, зайці. Солдату — сурми, війни, залицяльнику — любовниці, студенту — лекції, диспутації». Словом, як у тій приказці: «Що в кого болить, той про те й говорить». Може бути навіть отаке. 1930-ті роки. Кілька письменників гуртом їдуть на літературний виступ. Ночують усі в одній великій кімнаті. Уранці прокидаються, і Володимир Кузьмич, який був страшенним «ортодоксом» (це не врятує його від смерті в таборі ГУЛАГу десь у Казахстані), побожно каже: «А мені снився товариш Сталін». Наступного дня зранку насмішкуватий Юрій Вухналь будить Кузьмича й питає: «Ну-ну, Володю, політбюро тобі вже приснилося? Всі члени політбюро були присутні?..»
Та повернімося до онейрології Саковича. Він підкреслював, що сон — то територія фантазії, бо вона не лише зберігає та передає чуттєві образи, а ще й вигадує щось небувале. Наприклад, із образів золота й гори вона, «діючи своїм дискурсом», може створити образ золотої гори. Саме так поети понавигадували всіляких химер, церберів та іншу дивовижу. Через багато-багато років Іван Франко напише: «кожний чоловік у сні… є до певної міри поет». То тобі сниться золота гора, то цербер, то половина серця. Пам’ятаєте мініатюру Коцюбинського «Сон»? «Снилось мені — чи ж снилося мені? — що в грудях у мене лиш половина серця». А інколи нерви митця такі до краю зболені та напружені, що сон обертається справжньою галюцинацією. Ось хоча б у того-таки Франка. Квітень 1908 року. Хорватське місто Ліпік. Ніч. За вікном дощ. Поет тривожно спить. Аж раптом голоси якихось духів будять його. Вони наказують іти за місто на Страшний суд. Він іде. Духи наказують роздягнутися. Роздягається. Духи засуджують поета на «найстрашніші пекельні муки». Та перед тим він повинен відсидіти у скелі вісімнадцять тисяч років… Наступного дня, о 10-ій ранку, жандарм Тарнавський знайшов поета за містом. Франко лежав на дорозі, біля калюжі — без пам’яті, мокрий як хлющ, у самій сорочці…
Зрештою, що таке наше життя? Сон. Як каже герой повісті Юрія Косача «Еней і життя інших»: «…Я віддавна переконався, за Шекспіром, що наше маленьке життя становить лиш сон. Мені сьогодні, як і вчора й постійно, видавалось зовсім певним, що граней між сном і життям немає, а єсть тільки категорії людей, що живуть у різних стадіях цього «життясну» — одні пробувають у цілковито магійному сяйві його, другі вже переступили межу, що ж до мене, то я, з певністю, живу в цій проміжній стадії, між відкриттям очей, ще жагтіючим царством чудесного, де я був, і новим, реальним світом, який для мене став лиш продовженням сну, з усіма здогадними недоречностями й нелогічностями». І де ж вона, оця невидима межа між сном і реальністю? Ось початок сну Євгена Маланюка після першого проведеного в Америці дня. Згасання світу. Наркотичне забуття. «І вже крізь хаотичне плетиво півдумок, півобразів, що згасали під хлороформом сну, півпритомна пам’ять зацитувала (чомусь?) старі Тувімові вірші про те, що «на другій півкулі люди ходять догори ногами»…
Та, мабуть, найкраще з усіх українських класиків межу сну та реальності змалював колись Шевченко в повісті «Прогулянка…» Дозвольте мені подати цю феєрію засинання повністю. «Я почав відчувати дивовижно приємну середину між сном і неспанням. У гармонійному напівмороці я шукав уявою і майже із заплющеними очима якого-небудь хоч трішки освітленого предмета, на якому міг би зупинити свій згасаючий зір. Морок ставав густіший, а світло слабше. Мої повіки тихо наближались одна до одної і, нарешті, зімкнулися. Морок став прозоріший і світліший, а в глибині цього синювато-блідого напівсвітла ледь-ледь видимо зринав темний, широкий, рівний, мов по лінійці накреслений, горизонт; за горизонтом тихо, повільно почало з’являтися слабке рожеве світло й, посилюючись, набувати якоїсь сіро-похмурої тональності. Горизонт потемнів і почав гудіти, немовби сосновий бір. Я перетворився на слух і зір. Ще хвилька, гудіння стало чутнішим, а горизонт темнішим. Ще хвилька, і я вже чув не невиразне гудіння, а страшний рик якогось чудовиська. Світло посилювалось і набувало сірувато-молочного колориту. З-за темного неоглядного горизонту безконечною стіною з велетенськими фантастичними куполами повільно піднімалися хмари. Піднімаючись вище й вище, вони втрачали свої колосальні примхливі форми й перетворювались на темно-сіру масу безконечного простору. Над горизонтом ставало світліше, і тихо, ледь помітно, як наче із самого горизонту, вставала велетенська білувато-срібляста куля, одним тільки абрисом схожа на сонце. Світло розлилось повсюди й довершило прекрасно-жахливу картину моря… Бліда куля здіймалась усе вище й вище і ставала все блідішою й блідішою, щоб, нарешті, ніби розчинитись і щезнути в молочно-сірій масі. Буря, немов мільйони невидимих страховищ, ревіла на просторах. На тлі темних хмар блищали зграями білі мартини, а на білих скелях довгими вервечками всілись, як допитливі глядачі, чорні баклани»…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Що таке українська література» автора Ушкалов Л.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Леонід Ушкалов Що таке українська література Есеї“ на сторінці 20. Приємного читання.