Розділ «Леонід Ушкалов Що таке українська література Есеї»

Ця ідея дуже стара. Вона є вже у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона. Як Давид, каже автор, зробив Єрусалим столицею Ізраїлю, а його син Соломон збудував Храм, так і Володимир зробив Київ християнським містом, а його син Ярослав збудував храм святої Софії. А ще він звів Благовіщенську церкву, «щоб благословення, яке архангел дав Діві, було й цьому місту. До неї сказано: «Радуйся, обрадованна, Господь з тобою!» А до міста: «Радуйся, благовірне місто, Господь з тобою!» Богообраність Києва потверджує і легенда про те, як апостол Андрій освячував Київські гори. Словом, ідею «Київ-Єрусалим» закорінено у віках. Але особливої сили вона набуває за часів Сагайдачного, коли єрусалимський патріарх Теофан III відновив православну ієрархію Київської митрополії. Уже 15 грудня 1621 року митрополит Йов Борецький у своєму окружному посланні, здається, вперше прямо назве Київ «другим руським Єрусалимом». Відтоді цей образ стає «вічним». Він може бути простий і величавий, як у Теофана Прокоповича: «Богом бережене місто Київ, мати міст і велика окраса всієї нашої великої землі, яке має в усіх християн одне ім’я — другий Єрусалим і новий Сіон». Він може бути тонким мереживом асоціацій, як у Лазаря Барановича: «Київ — хрест, два киї має преложені, / Ті, хто їх тримає, ними бережені. / Київ хрестом є, бо це Місто Пана, / Де Його смертельна застукала рана. / Але ота рана всіх нас вздоровила, / Місто-хрест нам миле і рана нам мила». Тут, окрім прямої назви «Місто Бога», є ще і вказівка на те, що слово «Київ» має чотири літери, а цифра 4 завжди веде до теми «чотириконечного хреста», і натяк на Хрещатик та на події Володимирового хрещення, і гра з етимологією (Київ — князь Кий — кий-палиця), й алюзія на хрест, на якому зазнав мук апостол Андрій…

Але хай там як, а саме «єрусалимське» обличчя Києва змальовуватимуть перегодом і Квітка-Основ’яненко, і Гребінка, і Максимович, і Шевченко, і Федькович, і Тичина у своєму «Золотому гомоні»… аж до написаної вже в Америці по Другій світовій війні поезії Миколи Щербака «Світися, Києве!»: «Світись, світись, як сонце золоте, / Наш Києве — новий Єрусалиме!» Святе місто, яке чи то вже зійшло з небес на землю, чи то — навпаки — піднялося зі землі на небо, місто, від якого струмує золоте проміння Господньої благодаті…

---

Урок 26

---

«ОД МОЛДОВАНИНА ДО ФІНА…» Поет й імперія

16 серпня 1862 року майбутній видатний історик та ідейний монархіст родом із Чернігівщини Дмитро Самоквасов сповіщав Михайла Максимовича про одну сенсаційну новину, яка облетіла Санкт-Петербург: «А Шевченка прибрали з пам’ятника тисячоліття Росії і на його місце поставили Миколу І»…

Величний монумент «Тисячоліття Росії», що височить і сьогодні навпроти старовинного, зведеного ще за часів Ярослава Мудрого, Софійського собору у Великому Новгороді, нагадуючи своєю формою чи то «шапку Мономаха», чи вічовий дзвін, буде урочисто відкрито через три тижні — 8 вересня 1862 року. На ньому є горельєф Миколи І, а горельєфа Шевченка нема…

Слід сказати, що роботу над цим пам’ятником розпочали ще за життя поета, в 1859 році. На ту пору він дружив зі значно молодшим за себе художником і скульптором Михайлом Микешиним і не раз навідувався до його майстерні, що була в ливарному дворі Академії мистецтв, неподалік від квартири поета. Саме той проект пам’ятника «Тисячоліття Росії», який подав Микешин, переміг на конкурсі, молодий митець отримав державне замовлення і тепер напружено працював із ранку до ночі, бо часу було вкрай мало. А щочетверга ввечері Микешин запрошував до себе на дружні розмови істориків і письменників: Костомарова, Тургенєва, Полонського й інших, — із якими говорив про історію Росії та про її найвидатніших діячів.

Неодмінним учасником тих розмов був також Шевченко, бо Микешин, як сам казав, «ставив його дуже високо» і просто обожнював як людину. Ясна річ, тут не раз виникали палкі суперечки. І, знаючи запальний характер поета, Микешин спершу дивувався, що Шевченко був «напрочуд тактовний і стриманий у висловах, хоч часто й дуже помітно хвилювався, навіть не міг спокійно всидіти на місці, а нервово ходив туди-сюди, похмуро зиркаючи з-під густих брів своїми ясними очима». Та невдовзі все з’ясувалося: поет просто «заряджався», чекаючи, «поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія». От тоді й починалося щось феєричне… Тоді Шевченко казав усе, що лежало на серці. Спершу короткими й уривчастими фразами, а потому, розпалюючись дедалі більше, він виголошував цілі «поетичні декламації», сповнені гніву, іронії та жовчі. Добряче діставалось і поетам, зокрема Державіну за його славослів’я Катерині-«Феліці» (пам’ятаєте: «Богоподобная царевна / Киргиз-Кайсацкия орды! / Которой мудрость несравненна…»?) та Пушкіну за його «Полтаву»… Діставалось і державним діячам та коронованим особам, а надто — Петрові І…

Може, якраз оті гарячі поетові слова спонукали Микешина внести зміни до списку найвидатніших мужів імперії, який уже затвердив імператор. Невдовзі після того, як Шевченка не стало, Микешин на свій страх і ризик викреслив зі списку «Письменники» імена Державіна і «творця російського гекзаметра» Гнідича, а на їхнє місце поставив Гоголя та самого Шевченка. Крім того, бурхливий Шевченків антицезаризм, напевно, спонукав Микешина, попри всі вмовляння, навіть попри звинувачення Михайла Юзефовича в тому, що він «ображає російську історію й російський народ», рішуче відмовитись уміщувати на пам’ятнику горельєф Миколи І, просто в очі кажучи великому князеві Костянтину Миколайовичу, що з іменем його батька багато хто пов’язує пригноблення вільної думки. І, хоча 25 січня 1862 року Олександр II наказав помістити на пам’ятник фігуру свого батька, Микешин не схотів її робити, — фігуру Миколи І, який сидить у мундирі козачого генерала біля Олександра І, виготовив Роберт Залеман…

Але повернімося до Гоголя та Шевченка. Імена цих українських письменників украй збентежили начальника Міністерства шляхів сполучення й публічних будівель, генерал-ад’ютанта Костянтина Чевкіна, який керував роботами зі спорудження пам’ятника. Чевкін був, за спогадами Отто фон Бісмарка, людиною «надзвичайно тонкого й гострого розуму», й він виступив категорично проти Гоголя та Шевченка. Про Гоголя він сказав Микешину: «Це хіба тільки у вашій студентській голові Гоголь виріс до історичного діяча». Що він казав на адресу Шевченка, я не знаю, та вже, напевно, не компліменти. Тоді Микешин звернувся як до третейського судді до самого Олександра II, і 30 листопада 1861 року імператор постановив: Гоголя залишити, а Шевченка прибрати… Так завершилася ця історія.

Зрештою, інакше й бути не могло. Згадаймо постаті тих українців, котрі є на монументі «Тисячоліття Росії». Не кажу тут про старокиївських князів, про Данила Галицького чи святих Києво-Печерської лаври. Не кажу про Костянтина Острозького, Петра Могилу, Дмитра Туптала, Георгія Кониського, Дмитра Бортнянського. Скажу лише про тих, чиї образи найяскравіше втілюють ідею «єдиної і неділимої» монархії. Ось зі шанобливим поклоном віддає свою гетьманську булаву Російській короні Богдан Хмельницький. Ось стоїть, тримаючи якусь чималу книгу, Теофан Прокопович — той, що анатемував Мазепу та був головним ідеологом імперії за часів Петра І. Ось побожно дивиться на Катерину II видатний будівничий імперії світлійший князь Олександр Безбородько. Ось, приклавши руку до грудей, радить щось імператорові Олександру І князь Віктор Кочубей — нащадок Василя Кочубея, чиє серце так палало любов’ю до Петра І (після Кочубеєвої смерті на його гербі з’явився образ полум’яного серця та девіз: «Elevor ubi consumer!» — «Вивищують, коли помираю!»), що він зрікся гетьмана Мазепи в його боротьбі з імперією. А ось сидить генерал-фельдмаршал Іван Паскевич — цей, за словами Пушкіна, «могучий мститель злых обид, кто покорил вершины Тавра», а крім того, став «світлійшим князем Варшавським» за придушення польського Листопадового повстання 1830—1831 років. І хто ж вони всі для Шевченка? «Дядьки отечества чужого», — як скаже поет 26 листопада 1860 року в поезії «Бували войни й військовії свари…» Може, в цих словах безпосередньо відлунюють суперечки щодо монумента «Тисячоліття Росії».

А хто такий Шевченко для Чевкіна й Олександра II? Ясна річ, не «перший великий поет нової великої літератури», як називав його в некролозі Аполлон Григор’єв. Шевченко для них — помилуваний державний злочинець, котрий проповідував ідеї свободи та незалежної України. Хіба він міг бути на монументі «Тисячоліття Росії»? Отак замість нашого поета, як тоді казали, там з’явився імператор Микола І. Навіть за небокраєм земного життя поет й імператор продовжували боротися один із одним. Тут імператор переміг. Але, ясна річ, без Шевченка історія Російської імперії буде неповна. Це майже те саме, що історія Римської імперії, з якою поет не раз порівнював миколаївську Росію, без Спартака. Та чи вважав Шевченко цю неозору імперію своєю батьківщиною? Ні. Звісно, він писав: «наше отечество», «наше православне отечество», «наше несходиме отечество», ба навіть «наше російське православне незміриме царство», — маючи на увазі Росію. Він називав декабристів «першими нашими апостолами-мучениками», а Герцена — «нашим одиноким вигнанцем»… Але це ні на йоту не змінює суті справи. Батьківщина для Шевченка одна — Україна. Я навіть не кажу тут про його поезію. Просто всі люди, котрі знали поета, в один голос стверджують, що любов Шевченка до України була всеосяжна й рідкісна. Недаремно Акакій Церетелі, поговоривши з поетом, писав: «Правду кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ…» Але, може, найкраще передав це автор пам’ятника «Тисячоліття Росії» Михайло Микешин. Уся поетова «пристрасна й могутня любов, — казав він, — була так зосереджена на його рідній Україні, що в його палкому серці, здається, і не залишалось більше любовного запасу для чогось іншого…» Шевченко жив Україною. І суто російська «система координат» для нього не існувала. Наприклад, для нього нічого не важить опозиція двох імперських столиць: Москви та Санкт-Петербурга — вкрай важлива для російських письменників чи для Гоголя, який не раз міркував про ту духовну «дистанцію гігантського розміру», що пролягає між Москвою і Петербургом. У Шевченковому світі її нема. Якщо поет і змальовує Санкт-Петербург в образі «нового Вавилона», називаючи його і «смітничком Миколи», і «чортовим болотом», то він протиставляє це місто — й у географічному, й у політичному, й у метафізичному сенсах — не Москві, а своїй рідній Україні. А поза межами цієї опозиції Шевченко дуже цінує Санкт-Петербург. Принаймні він ніколи не називав його зневажливо «Фінополісом». Для нього це — «північна Пальміра», з її «тихоплинною красунею Невою», розкішною архітектурою, садами, Академією мистецтв, колом незабутніх друзів: талановитих, щирих, вільних…

Мабуть, кожен, хто потрапляє до Санкт-Петербурга, стає інакшим. Але це місто впливає на всіх по-різному. Скажімо, уродженець Сорочинців Гоголь став тут великим письменником, а водночас носієм типово «провансальського» світогляду; Бєлінський, чиє дитинство пройшло у глухому пензенському містечку Чембар, — знаменитим критиком, а водночас справжнім шовіністом, для котрого китайці — «пародія на людей», кримські татари — схожі на баранів і верблюдів, українці — не здатні до «морального руху та розвитку», німці — «тупий… ниций народ»… А от для Шевченка Петербург став тим містом, де з ним, як писав Євген Маланюк, «відбулося чудо «овідієвих метаморфоз»… де кріпак став вільним, маляр перетворився в поета, а поет виріс на національного пророка». І його сформований у Петербурзі полум’яний український патріотизм знаходить свій, може, найяскравіший вияв у любові до інших народів: чи то вже до казахських байгушів, чи до мешканців Бухари («Який статний народ, які прекрасні голови! (чисто кавказьке плем’я) і постійна поважність, без найменших гордощів»)… А як рішуче він став на бік кавказьких народів у їхній кривавій борні за свободу! Колись Драгоманов писав, що протест Тургенєва проти кріпацтва — «се тихий шепіт у порівнянні з голосними прокляттями, якими нап’ятнував його Шевченко». Та Шевченко на повний голос виступив і проти загарбницьких війн імперії на Кавказі, тоді як інші письменники не спромоглися навіть на «тихий шепіт»… Отож, коли Микола Костомаров запевняв, що Шевченка «аж ніяк не можна запідозрити в тій крайній винятковості, яка доводить любов до своєї місцевої батьківщини до неприхильного ставлення до всієї російської вітчизни», він був правий тільки в одному: поетова любов до свого народу ніколи не оберталася на нелюбов до інших народів імперії, з якою він уперто воював. А що ж для нього велич «єдиної і неділимої»? Та ось вона:

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

---

Урок 21

---

TAKE СОЛОДКЕ СЛОВО «МІМЕЗИС» Плінієві побрехеньки, по-нашому розказані

У чому полягає суть мистецтва, зокрема поезії? Відповідей на це питання, ясна річ, багато. Проте, мабуть, найчастіше єство поезії окреслювали з допомогою грецького слова «мімезис», тобто «наслідування». «…Поезію, — писав великий Аристотель, — породили дві цілком природні причини. По-перше, змалку властивий людям нахил до наслідування, завдяки якому вони здобувають перші знання. По-друге, всі люди знаходять у наслідуванні втіху». Отже, поезія — це відображення реальності, чи, як колись казали по-латинському, imitatio naturae. Саме це аристотелівське поняття здавна було ключем розуміння поезії для українських авторів. Згадаймо хоча би знамениту «Поетику» Теофана Прокоповича, в якій прямо сказано: мімезис — це «душа поезії» (anima poeseos). Звісно, ні Аристотель, ані Прокопович не розуміли наслідування як дзеркальний ефект. Ні-ні. Мімезис — річ куди складніша. Недаремно Прокопович ототожнив наслідування з поетичним вимислом. «Під поетичним вимислом, або наслідуванням, — писав він, — слід розуміти не лише фабулярне плетиво, але й усі ті прийоми зображення, завдяки яким людські дії, нехай і справжні, постають як правдоподібні». І все ж таки міметичне розуміння мистецтва вагітне ілюзіонізмом. Якщо ні, то чому тоді у старій Україні мали таку популярність анекдоти про грецьких художників, узяті з XXXV книги «Природознавчої історії» Плінія? Про мальований Зевксидів виноград, клювати який зліталися пташки, про Апеллесового коня, намальованого так ловко, що до нього іржали інші коні, про мальований Парразіїв серпанок, про суперечку Апеллеса з шевцем…