TextBook Наші старі автори залюбки зверталися до них тоді, коли мова заходила про зрадливість людських почуттів і про марність видимого світу. «Люди, що гасають за розкошами цього світу, — писав у книжці «Вінець Христа» Антоній Радивиловський, — схожі на тих пташок, що злітались до Зевксидових мальованих ягід… та так без жодної поживи й летіли собі геть. Хіба ж не нагадує цей перелесний світ художника Зевксида?» Трохи згодом Іван Максимович тлумачитиме по-філософському сюжет про змагання Зевксида з Парразієм: «Була колись суперечка між Зевксидом і Парразієм про те, хто з них ліпший майстер. Зевксид намалював собі ягоди так гарно, наче вони й справді на деревах ростуть, аж птахи сідали на них і клювали. Тим часом Парразій виніс картину, нібито накриту прозірчастим серпанком… Тоді Зевксид, який запишався від поведінки птахів, попросив, щоб Парразій зняв серпанок та й показав, що воно там намальовано. Осміхнувся Парразій, і Зевксид, зрозумівши свою помилку, вкрай засоромивсь… Тож не варто завжди довіряти почутому й побаченому, часом то лиш омана, адже чуття зраджують нас». А ось як було змальовано суперечку Апеллеса з шевцем у почаївській книжці 1772 року «Зерня Божого слова»: «Славний маляр Апеллес мав звичку виставляти свої картини там, де збиралось багато люду; так він хотів дізнатись, чи нема бува в тих картинах якого ґанджу. І коли одного разу швець ганив щось у зображенні чобіт, Апеллес терпляче його слухав, та коли швець почав ганити картину, пішовши від чобіт угору, тоді Апеллес образився і сказав: «Шевчику, не лізь вище чобіт!»
А згодом, десь на початку літа 1833-го, Квітка-Основ’яненко напише «латинську побрехеньку, по-нашому розказану» під назвою «Салдацький патрет». І в ній він розповість, як «скусний маляр» Кузьма Трохимович так ловко намалював солдата, що всі з ним вітались, а дівчата навіть загравали до нього, аж поки розчовпали, що він мальований. А тут іде швець Терешко. Зняв шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!..» Дівчата як зарегочуть! Почервонів Терешко мов рак, а потому каже: «Буцім я й не бачив, що се не живий…» Он, мовляв, і чоботи не так намальовано. І тут не так, і тут не так… Кузьма Трохимович підмалював як слід. Але, коли Терешко почав казати, що й рукави не так намальовані, художник відповів: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!» Цією Плінієвою побрехенькою Квітка давав одкоша «цеховим зубоскалам» на зразок Бєлінського, які, не знаючи ні слова по-українськи («Штіо да штіо ето нєвєрнякано? Ми нє панімаєм-ста нічаво»!), силкувалися «довести десяткам мільйонів людей, які розмовляють, пишуть і з насолодою читають своєю мовою», нібито такої мови взагалі нема. Він каже їм услід за Плінієм: «Ne sutor ultra crepidam!» — «Не лізь вище чобіт!»
А що ж таке мистецтво в розумінні Квітки? Чиста ілюзія. Утім, надворі вже була доба романтизму, яка заперечувала міметичну теорію мистецтва. Щоби не ходити далеко, згадаймо «Естетику» гегельянця Кароля Лібельта, що її з інтересом читав на засланні Тарас Шевченко. «Митець, — каже Лібельт, — є необмеженим паном, автократом матеріалу, він оволодіває ним і проймає своїм духом, звільняє його від випадкового, переливає в нього, як хоче, свої ідеали, надає йому життя і робить твором, своїм твором». А от у природі все інакше. «Там немає ані волі, ані самопізнання. Усе відбувається в споконвіку накреслених межах…» Отже, робить висновок філософ, «світ мистецтва і світ природи — два різні світи: там — ідеалів, тут — дійсності; там панує дух, тут матерія». При тому Лібельт наголошував, що міметичний погляд на мистецтво взагалі не має сенсу. Розуміти мистецтво як мімезис — це все одно, що розповідати анекдот про виноград Зевксида, який клювали птахи, сприймаючи його за справжній. Але ж суть мистецтва, каже Лібельт, певно, полягає в чомусь вищому, ніж обманювання птахів. Шевченко був згоден. Одне-єдине, що викликало в нього сумнів, — думка про вищість митця стосовно природи. «Чи так це? — питає сам себе поет. — Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними незмінними законами. А нехай-но спробує цей вільний творець хоч на волосину відступити від вічної красуні природи, як він стає боговідступником… Я не кажу про дагеротипне наслідування природи. Тоді не було б мистецтва, не було б творчості… Великий Брюллов не дозволяв собі провести жодної рисочки без моделі, хоч йому, сповненому сили творчості, здавалось, можна було б це дозволити. Та він, як полум’яний поет і глибокий мудрий знавець серця, втілював свої високі світлі фантазії у формах непорочної вічної істини. І саме тому його ідеали, сповнені краси й життя, здаються нам такими милими, такими близькими, рідними».
Але хоч би що там казали Лібельт і Шевченко, вже не за горами будуть часи позитивізму, коли поезію розглядатимуть як дзеркало життя. Що таке література для Нечуя-Левицького? Берег, відбитий у плесі річки. Що таке література для Панаса Мирного? Життя, відбите у слові, «мов небо в ставу». Те саме, зрештою, і у Драгоманова, й у Франка, і в інших ідеологів реалізму — чи вже він «соціальний», чи «науковий», чи «живий». А на ґрунті реалізму «соціалістичного» раптом зринають і «Плінієві побрехеньки». У 1960 році геть забутий тепер, а ще не так давно — за часів моєї молодості — суперпопулярний Олександр Корнійчук (аякже! улюбленець Сталіна — сам тиран правив йому текст «Фронту»!) написав драму «Над Дніпром». І в ній «позитивний» голова колгоспу Родіон Нечай розповідає історію про те, як один художник малював десь на березі лозичку. Малював-малював та й заснув. Аж тут де не взялася корова. Підійшла, глянула на його малюнок, подумала, що то справжня молода лозичка, та й ну її жувать… Родіон Нечай каже це з осудом. Мовляв, я мрію про те, щоб у моєму колгоспі була така художня студія, з якої міг би вийти новітній Ґойя. Цікаво, чого він чекав від цього новітнього Ґойї? Чи, бува, не «Сон розуму породжує потвор»? Не знаю. Та напевно знаю одне: якби Корнійчук писав свою драму років через два, то ледве чи його «позитивний» герой посмів би розводитися про Ґойю. Пам’ятаєте, як 1 грудня 1962 року Микита Хрущов «високо» поцінував творчість художників-авангардистів зі студії «Нова реальність» на їхній виставці в московському Манежі? «Ви шо, — кричав «цар всея Русі Микита», — малювать не вмієте? Мій онук і то лучче намалює!.. Шо це таке? Ви шо — мужики чи підараси прокляті? Як ви можете таке малювать? Совість у вас є?» Словом, нехай би спробував той новітній Ґойя створити щось на зразок композицій Юло Соостера чи Володимира Янкилевського! Він би вмить зрозумів, що таке «колгоспна студія» з її хрущовським мімезисом…
А загалом, в естетиці мімезис Аристотеля востаннє був популярний, здається, у 1930—1940-их роках. У Вальтера Беньяміна є прецікава мініатюра «Про здатність мімезису». Вона розпочинається так: «Природа створює подібності. Пригадаймо хоча б мімікрію. Але найбільшу здатність створення подібностей має людина. Дар бачити подібність, яким вона володіє, — це не що інше, як відлуння такої всеосяжної колись потреби ставати подібним і чинити подібно. Може, людина не має жодної вищої функції, яка не була б, зрештою, зумовлена здатністю до мімезису». Та все в цьому світі плинне. З бігом часу змінюється й мімезис. Здається, наша здатність до мімезису дедалі слабшає. Принаймні «світ образів (Merkwelt) сучасної людини явно містить хіба що якісь жалюгідні залишки тих магічних паралелей і аналогій, що їх так добре знали колись люди. Виникає питання: чи ми маємо справу із занепадом цієї здатності, чи з її перетворенням?» І те саме питання ставив Віктор Петров-Домонтович у своїй чудесній повісті «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Вінсент ван Гог». Коли 1891 року Поль Ґоґен опинився на Таїті, пише він, місцеві мешканці, дивлячись на його картини, казали, що він наділений даром «робити людей». Що це? «Наївне нерозуміння живопису, дикунська нездібність відрізнити зображення й зображену людину чи, може, навпаки, проникливе визнання суті творчого акту в мистецтві?..» Хіба ж не писали про щось схоже Гофман, Гоголь, Бальзак чи Вайльд!..
А що сьогодні? Хто його зна. Українська естетика мовчить. Я навіть не знаю, чи вона існує. Та ось що я помітив. Коли ви хочете змалювати якийсь неймовірний «сюр», станьте реалістом, тобто змалюйте наше життя, як воно є. Запевняю вас: жодна фантазія — навіть під дією допінгу! — не зуміє створити таких дивовижних речей, які є в нашому житті. Колись Винниченко казав, що казки за своєю природою — сонні візії, дзеркало підсвідомості. То чи не перетворили ми часом наше життя на «казку» в тому сенсі, що розбудили й випустили на волю ті фантасмагорії, які дрімали собі десь у найтемніших закутках наших душ?
Урок 28
«ДОРОГИ МОЇХ ДНІВ» Про автобіографії письменників Українського Ренесансу
Кожному з нас бодай раз у житті доводилося ставати літератором, аби спробувати свої сили в жанрі автобіографії. Тому кожен, ясна річ, знає, що таке автобіографія — ця, кажучи словами великого Шевченка, «історія мого життя». Мені теж випадало її писати. Перше речення я завжди шкрябав досить упевнено. Виглядало воно так: «Я, Ушкалов Леонід Володимирович, народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопілля на Сумщині». Далі — про батьків. «Батько…» — писав я і зупинявся. Це була перша притичина, бо батька я майже не пам’ятав: він розлучився з моєю матусею, коли мені було тільки чотири, й відтоді я його ніколи не бачив. Чи вже оце друге речення збивало мене з пантелику, чи ще щось — не знаю, — та, коли я, сяк-так домучивши ту автобіографію, починав її перечитувати, мене охоплювало якесь дивне почуття порожнечі. «Ні! — казав я сам собі. — Hi-ні-ні!.. Оце-о… не може бути моїм життям!.. Моє життя прекрасне… Я ж пам’ятаю!.. Я ж пам’ятаю його з колиски!.. Світ явивсь мені білий-білий… і якісь золотисті й блакитні візерунки вигравали на ньому, і весь він мірно гойдавсь туди-сюди (то гойдалась моя колиска) і тихо звучав матусиною піснею… А це що таке?..» Ні. Краще вже тоді написати так, як написав колись у юності Юрій Смолич: «Народився 7 липня 1900 року. Про день смерті повідомлю додатково». Ось вона — вершина мінімалізму! Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що надто коротко…
Тоді можна втнути щось а Іа «романтика вітаїзму», таке собі феєрично-необарокове. Пам’ятаєте подану на сторінках третього числа «Літературного ярмарку» за 1929 рік автобіографію Майка Йогансена? «Син Гервазіуса я, Майк Йогансен, — прямий нащадок діда свого діда, що був писарем у селі Екау Митавської губернії, — перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху. І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою і, мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Проте, не дивлячись на це, я ріс і ріс вгору і маю тепер один метр і 44 сантиметри заввишки»… А потому можна згадати про дідового діда своєї матусі-козачки, котрий «не був у дружніх стосунках із Тарасом Бульбою і разом з ним не ясирував українських дівчат до Кафи і Стамбулу, до Килії й Козлова. Отже, це було у віки, коли, за словами поета, на Україні «ревіли гармати» і коли безрукий Сервантес, — ім’я котрого Мігуель записане незабутніми літерами в анналах історії людства, — писав свого незабутнього Дон Кіхота Ламанчського…» Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що воно якесь кручене…
Краще за все, мені здається, писати в нашій рідній реалістичній манері, як писав у жовтні 1924 року майбутній «динамічний спіраліст» і лідер групи «Авангард» Валер’ян Поліщук. Уявіть собі: Гурзуф, вілла «Буюрнус». Чудесна пора, коли тобі на душу лягають такі красиві й такі далекі від засад і реалізму, і конструктивізму рядки: «Блакитно-сизий Аюдаг / Угрузнув в море зеленаве…» А далі — пам’ятаєте? «І бачу: мирний пастушок / Під унісонні звиви звуків / В ритмічному гудінні бубна / Пасе невидимих ягнят / У танці щирому, як сонце…» Та вірші віршами, а треба писати автобіографію. І тоді Поліщук виводить своїм гарним, аж наче як дівчачим почерком заголовок: «Дороги моїх днів». Що далі? Далі — про перші враження від світу. «Перші спомини-острови у мене такі, — каже поет, — десь лежу я у полі на межі, наді мною в блакиті — кетяги жовтого зрілого овса… Потім із тьми виринає картина, коли купають мою сестру Женю в ночовках і щось говорять…»
Хлоп’я підростало — з’явились інші «острови споминів». Наприклад, про те, як улітку тікав із дому «кудись у лози, ремези та осоки, де жив одним життям із маленькими кузочками, ловив прачиків у воді, стежив за життям різних комах і черв’ячків, дивився на їхню роботу і цілими годинами іноді пролежував на одному місці десь у полинах і кропиві, споглядаючи площу одного квадратового вершка, з його рослинністю і тваринами завбільшки з чверть макового зерняти». Оце вже автор потроху наближається до «секретів поетичної творчості», бо далі каже: «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах, таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Мабуть, звідси у мене й ті побільшуючі та зменшуючі шкла перспективи, про які говорить критика…»
А потому буде школа з її наукою «правильних проізношеній». Чи не найбільше запам’яталися малому рядки баєчки дідуся Крилова: «Увидя, что мужик, трудяся над дугами, / Их прибыльно сбывает с рук»… «Що воно значить? — думав він. — Яка це «увидя»? Як можна збивати з рук якесь «прибильно», коли збивати можна батогом молоду гречку чи коноплі?..» Та хто ж їх не пам’ятає, тих «правильних проізношеній»! Мій однокласник Петя Савченко декламував лермонтовське «Бородіно» приблизно так: «Зкажі-ка, дядя, ведь не даром / Москва, зпальоная пужаром, / Хранцузу оддана?» І що вже хлопцю не робили, а він усе товче: «пужаром» та «пужаром». Та й сам я довго шкріб потилицю, коли треба було читати «Путешествие из Петербурга в Москву». Епіграф: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». О!.. А рядків через п’ять: «Ужели, вещал я сам себе, природа толико скупа была к своим чадам, что от блудящего невинно сокрыла истину навеки?» Тю!.. Проте повернімося до Поліщука — у 1924-ий, на віллу «Буюрнус»…
Далі поет змальовує свої пригоди під час війн і революцій. І тут його автобіографія набуває характеру якоїсь старовинної пікарески на новий лад. Зрештою, для Поліщука все перемогла література. Він вирішив присвятити їй своє життя. І ось Київ, зима 1921—1922-го. Юний поет — уже активний учасник групи «Гроно», де обстоює засади «динамізму». У той час, каже він, я «ходив, як динаміст і гроніст, у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях…» Іще б пак! Але ще більший подив він викликав на вулицях Катеринослава, куди невдовзі перебрався з Києва. Тут він ходив у «штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду…» «Босий і без шапки, — каже поет, — я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо, коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1-ій гімназії, вони мене або не пізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: «Я — український письменник».
Потому він переїздить до мого рідного Харкова. «Тут у Харкові, — пише Поліщук, — я на своєму життьовому шляху зустрів двох сестер Конухес — Ліду (Лічку) і Єлену (Йолю), з якими я пережив найяскравіші хвилини свого життя. Моя вогнева любов знайшла тільки тінь тих співучих переживань, що втілені в поезіях «Радіо в житах». З Йолею я одружився і маю сина — Реона-Марка». Що ж тут скажеш, коли надворі сексуальна революція, новий побут, нова мораль!.. І все ж таки головне — поезія. Хоч, зрештою, що таке поезія, як не та сама «вогнева любов»? Так-так, поезія для Поліщука — чистої води сублімація лібідо. Принаймні натхнення він розуміє за Фройдом. «…Бувають моменти надзвичайного творчого піднесення, — каже він, — кров приливає до голови, температура підвищується до половини градуса (я міряв до писання й після писання), стан наче в coitus’i. Образи зливою миготять у голові, з них багато пропадає, занотовуєш лишень, може, п’яту частину…» І далі: «Найкраще мені працюється ранками. Максимум творчої діяльності — під осінь і на початку зими. Цей період сходиться з найвищою половою потенцією (для психоаналізу)». А ще він каже про те, що «мова телеграм і рух аеро міняють синтаксу», що верлібр — це поетична форма, яка «стоїть на чолі нашої епохи». Мовляв, «верлібр — розмір індустріального міста — недаремно він з’явився в Америці (Вітмен) і Франції (Рембо), а селянська психологія, як і маса, все тягне до точних традиційних форм…» Він певен, що зараз «пора Українського Ренесансу», «доба повнокровна», і поет просто зобов’язаний писати багато-багато. Він називає своїх улюблених авторів: Вітмен, Вергарн, Гільбо; поети Abbaye de Creteil: Аркос, Ромен, Вільдрак, Дюамель, Мартен, Жув, експресіоністи Бехер, Верфель, Газенклевер… а з українських — трійця: Шевченко, Франко, Леся Українка. «Годі, — каже поет на завершення. — Моя автобіографічна робота перескочила на критичний тон. В цьому також, мабуть, моя біографічна риса. Але через те, що коли щось робить, так за одним заходом, — я наговорив багато своїх, поки що мені одному відомих, думок і переживань. Може, це кому-небудь видасться потрібним»…
Напевно. Принаймні я читав «Дороги моїх днів» із насолодою… А ще мені дуже подобаються автобіографії Юліана Шпола й Олекси Слісаренка. Це навіть не автобіографії… Це автобіографічні повісті — розлогі, красиві, сюжетні… Аж не віриться, що і Шпол, і Слісаренко писали їх не в Гурзуфі на віллі «Буюрнус», вдихаючи запахи осіннього моря, а за тюремними ґратами, у смердючих катівнях НКВД…
А що буде далі?.. Майк Йогансен, аби не залишати своєї грайливої автобіографії без Finale, написав: «Отже, я, Майк Йогансен, умру в 1942 році і, оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Мігуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі…» Майк помилився тільки в одному. До 1942 року він не доживе. Його заарештують 18 серпня 1937-го, о 16.00. Скажуть, що він терорист, член «антирадянської націоналістичної організації»… 26 жовтня того ж таки року засудять до страти. А вже наступного дня в Лук’янівській в’язниці Києва — столиці радянської України — «одного з кращих поетів української оновленої землі» Майка Йогансена розстріляють.
Мине тиждень — і 3 листопада в далекій Карелії, в урочищі Сандармох, розстріляють і Шпола, і Слісаренка, і Поліщука… Про це ми писали з моїм сином Сашком на сторінках «Архіву Розстріляного Відродження»… Їх нема. Та залишається наша пам’ять, залишаються їхні чудесні автобіографії, епіграфом до кожної з яких могли би стати слова великого Шевченка: «Історія мого життя — це частина історії моєї вітчизни».
Урок 29
ФРИДОЛІНА ЧИ МАРІЯ? Два слова про образ української жінки
Герой Любченкового «Вертепу» — твору, що, як казав колись Юрій Шевельов, був для Українського Ренесансу 1920-их років тим самим, чим була Дантова «Комедія» для західного Середньовіччя чи «Фауст» Ґете для Нового часу, — закликав чоловіків: «…Шануймо жінку, коли хочемо шанувати себе. Скидаймо облуду хоробливих загадковостей, вибачливого ставлення до неї, як до тваринки нижчого ступеня, бо це принижує перш за все нас самих. Сподіваюсь, ви не будете заперечувати, що їй, як і нам, властиве геть усе — від геніальності до атавізму». Ясна річ, не будемо! Проте жінка все одно інакша, бо навіщо би тоді Ґете казав наприкінці «Фауста»: «Das Ewig-Weibliche / Zieht uns hinan» (у перекладі Миколи Лукаша: «Вічно жіночеє / Нас туди зве»)? Утім, Бог із нею, з тією містикою «вічножіночого»! Спитаймо просто: хто така жінка?..
Париж. Чудесний день. Колишній повстанський маршал Остюк — герой «Чотирьох шабель» Яновського — йде вулицею. Довкола нього — безтурботні парижанки. Вони щебечуть і сміються. Ах, ці парижанки!.. Пам’ятаєте, як іще 1913 року Іван Кочерга написав п’єсу «Дівчина з мишкою»? Одного разу барон Макс побачив у якомусь паризькому журналі фото прекрасної голої жінки. Вона йому дуже сподобалася. Як шкода, що жінка затулила обличчя руками! Та професор — друг барона — помічає на її тілі прикмету — крихітну родимку в формі мишки. І друзі вирушають до Парижа, щоби розшукати ту юну мадам. Після різних пригод вони таки знаходять дівчину з мишкою. Звати її Фридоліна. Вона є далекою родичкою барона Макса й уже давно кохає його. А до журналу моделей потрапила випадково: редактор цього журналу сфотографував її під час купання. У фіналі Макс і Фридоліна одружуються… П’єса Кочерги була дуже популярна в еротичному театрі Російської імперії, бо в ній на сцену чи не вперше виходили голі натурниці… Ах, ці парижанки!.. А віденки чим гірші?! Ось хоча би та, що в першій книзі «Літературного ярмарку» за 1928 рік: іде собі алеєю «так просто і так, ми сказали б, художньо похитує стегнами… ця картинна симпатюшка, ця наївна Жанна із Мопасанового «Життя», ця Наташа Ростова із «Войни і міра», ця, можна сказати, корінна віденська віденка!..»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Що таке українська література» автора Ушкалов Л.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Леонід Ушкалов Що таке українська література Есеї“ на сторінці 18. Приємного читання.