Розділ «Леонід Ушкалов Що таке українська література Есеї»

Що таке українська література

Есеї

---

Про книжку

---

Дорогий Читачу! Мені випало щастя написати багато книжок. Є серед них суто академічні, як, наприклад, «Українське барокове богомислення» чи «Література і філософія». Є науково-популярні — на зразок нарисів про Квітку-Основ’яненка та Панаса Мирного в серії «Знамениті українці». Є дитячі віршики під назвою «Домашні улюбленці» — про звірят і пташенят. Є навіть одна енциклопедія. Вона так і називається: «Моя Шевченківська енциклопедія». Ясна річ, кожна з них по-своєму дорога моєму серцю. Дорога мені й ця книжка, бо вона, може, краще за всі інші віддзеркалює мою візію української літератури. А історія книжки така.

Десь на самісінькому початку 2012 року київська журналістка Тетяна Терен запропонувала мені провести доволі незвичну презентацію книжки «Від бароко до постмодерну», яка незадовго перед тим побачила світ у видавництві «Грані-Т». То мала бути дискусія з Оксаною Забужко. Я погодився. Погодилася й Забужко. І ми вирішили назвати нашу розмову просто — «Плоди читання». Властиво, то була варіація на тему Дмитра Чижевського, який колись давно, ще в 1930—1940-их роках, друкував на сторінках берлінського часопису «Zeitschrift für slavische Philologie» літературно-філософські мініатюри під назвою «Literarische Lesefrüchte». По-нашому це можна перекласти як «Плоди читання». На той час «Zeitschrift für slavische Philologie» поруч із паризьким «Revue des Études Slaves» і празьким «Slavia» входив до трійки найкращих славістичних видань у цілому світі. І, як на мене, «Literarische Lesefrüchte» були однією з його прикрас — такі собі крихітні шедеври, навіяні читанням класики.

Наша дружня розмова з Оксаною Забужко відбулась увечері 3 лютого 2012 року в Синій залі київського Будинку кіно. І розмова та була для мене надзвичайно цікава й дуже-дуже тепла. Може, вона здавалася ще теплішою тому, що надворі тріщав справжній мороз — мінус тридцять. Він нагадав мені часи дитинства, коли такі морози не були рідкістю. Сподіваюся, так само затишно почувались і наші слухачі.

А після закінчення розмови до мене підійшла Наталя Дмитренко — редакторка відділу культури газети «Україна молода». «Пане професоре, — сказала вона, — чи не хотіли би ви вести в нас колонку?» Я трохи подумав і відповів: «Добре». Так в «Україні молодій» з’явилася рубрика «Уроки літератури від Леоніда Ушкалова». Я вів її з березня 2012-го включно до грудня 2013 року. Вийшло сорок п’ять «уроків літератури». Це теж, коли хочете, «плоди читання». Ось вони всі перед вами, дорогий Читачу. Я був би щасливий, якби вони припали вам до душі так, як припали колись до душі мені самому «Literarische Lesefrüchte» Чижевського.

---

Переднє слово

---

Щоб душа стала світліша: українська класика як запорука змін на краще

Не знаю, дорогий Читачу, що ви згадуєте, коли чуєте слово «школа», а в моїй пам’яті зринає, на жаль, уже далеке дитинство, цікаві чи, навпаки, нудні-пренудні уроки та домашні завдання, друзі й учителі, футбол, усіляке бешкетування, перша любов… Зрештою, грецьке слово «схоле», від якого походить наше «школа», крім «навчання», означає ще й «дозвілля». Та, мабуть, найперша моя асоціація — книжки. Я страшенно любив читати й читав усе поспіль: від детективів і пригод до якоїсь перекладної наукової книжки про шпигунську діяльність Абверу під час Другої світової війни. Одного разу прочитав навіть посібник із крою та шиття. Щоправда, то мене лихий поплутав. Я ще малий був. Узяв у матусі «троячку» й пішов купувати книжки. Подивився на нижніх поличках — нічого цікавого. Коли глядь — високо-високо вгорі стоїть якась здоровенна книженція в картатій обкладинці, а на ній написано щось ніби як «Кріт та життя». «Нічого собі! — думаю. — Що то може бути?» Кажу: «Тьотю, дайте мені, будь ласка, он оту книжку!» І вже коли книжка опинилась у руках, я зрозумів, що став жертвою власного верхоглядства. Бо насправді вона називалася «Крій та шиття». Проте як справжній чоловік визнати своєї помилки я не схотів і потяг ту книжку додому…

Словом, я сприймав літературу в дусі гасла чудового футболіста, більярдиста, лінгвіста, журналіста, поета, прозаїка і просто піжона Майка Йогансена: «Мистецтво як лимонад». Тим часом у школі ніякого «лимонаду» не було: мене привчали думати, що література — це «підручник життя», цитуючи на підтвердження рядки поезії Івана Франка: «Слова — полова, / Але огонь в одежі слова — / Безсмертна, чудотворна фея, / Правдива іскра Прометея», — якими той хотів переконати свого друга Миколу Вороного, що Бодлер помилявся, коли казав: «Предметом поезії є лиш вона сама, а не дійсність». Мабуть, якраз тому українську класику я читав здебільшого на уроках. Читати її просто так я почав уже тоді, як трохи подорослішав. А навіщо її читати? Відповідь ясна як Божий день: щоб душа стала хоч трохи світліша. Я твердо переконаний у тому, що жодні соціальні пертурбації не годні змінити життя на краще, допоки наші душі будуть темні, бо світ довкола — це всього лише дзеркало наших душ. Тож поговорімо про українську класику. Я би хотів, аби під час наших імпровізованих «уроків літератури» вона перетворилася зі сухого «підручника життя» на живлющий іскристий «лимонад»…

А почати варто зі Шевченка, адже сьогодні 9 березня (25 лютого за старим стилем). Цього дня 198 років тому в метричній книзі церкви святого Іоана Богослова села Моринців Звенигородського повіту Київської губернії з’явився черговий запис: «У жителя села Моринці Григорія Шевченка та його дружини Катерини народився син Тарас». Отець-василіянин Олексій Базаринський, який «молитвував і хрестив» хлопчика, назвав його Тарасом, адже 25 лютого за старим стилем Церква вшановує пам’ять знаменитого константинопольського патріарха кінця VIII — початку IX століття святителя Тарасія. Ніхто, звісно, і гадки не мав, що це народжене під стріхою вбогої сільської хати хлоп’я стане найбільшим генієм України, поетом, котрого мій народ поставить вище за всіх політиків, завойовників і можновладців.

---

Урок 1

---

СПІВЕЦЬ ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ Шевченко contra Шатобріан

Колись давно княжна Варвара Рєпніна назвала Шевченка «геніальним горювальником», а його приятель Пантелеймон Куліш додав: «Шевченко — співець людських неправд і своїх гарячих сліз». Так ми сприймаємо поета ще й досі. І мало хто при цьому пам’ятає, що він був також співцем людського щастя. «Такий уже в мене характер, — каже оповідач повісті «Музикант», — я страшенно люблю дивитися на щасливих людей. І, по-моєму, нема прекраснішого, нема солодшого видива, ніж образ щасливої людини».

Поза сумнівом, це — думка самого поета, думка, яка в повісті «Художник» перетворюється на справжній панегірик людському щастю, може, найліпший у цілій українській літературі від давнини до сьогодні: «Багато, надзвичайно багато прекрасного у божественній, безсмертній природі, але торжество й вінець безсмертної краси — це одухотворене щастям обличчя людини; більш високого, прекрасного у природі я нічого не знаю».

А що ж робить людину щасливою? Різні речі. Наприклад, спокій. 4 липня 1857 року Шевченкові наснився сон, начебто він зустрівся в Москві з Михайлом Щепкіним. Друзі почали говорити про театр, літературу, й він нібито спитав Щепкіна, чому той не продовжує своїх «Записок артиста», початок яких було надруковано ще в першій книжці «Современника» за 1847 рік. А Щепкін начебто відповів: «моє життя протекло так тихо, щасливо, що нема про що й писати». Великий артист ніколи не зміг би створити чогось схожого на автобіографію П’єра Абеляра, який назвав її «Historia Calamitatum» («Історія моїх страждань»). Отже, щастя — це спокій і відсутність страждань. Недаремно один із героїв повісті «Близнята» каже: «Найнудніша та наймонотонніша історія — це історія найщасливішого народу». Мабуть, його вустами промовляє тут поетова підсвідомість. Спокій — це те, чого хотів би він сам.

Щасливою робить людину, звісно, й кохання. Ось герой повісті «Музикант» дивиться на юну панянку, котра невдовзі стане його дружиною, і думає: «Миле! прекрасне створіння! Дивлячись на неї, я інколи почуваюся вищим за людину. Такою безмежно щасливою істотою, якою людина ніколи не може бути». Щасливим тебе може зробити й улюблена праця. Пам’ятаєте слова оповідача повісті «Капітанша»: «Працелюбна людина, по-моєму, найщасливіша людина на світі…»?

А ще можна бути щасливим, заплющивши очі, щоби гойдатися на хвилях музики. Після цілої зливи драматичних пригод, перебуваючи на засланні, герой повісті «Варнак» згадує, як колись давним-давно добра та шляхетна панна Магдалена сідала за домашній орган і починала грати Баха. «То була свята Цецилія! — каже він. — І я, затамувавши подих, слухав її й молився на неї. Це були найчистіші, найщасливіші миттєвості мого печального життя». Хтозна, може, пишучи ці рядки, поет і сам чув божественні звуки Баха й уявляв свою героїню в образі ніжної юної римлянки-мучениці, як її змальовано на картині Карло Дольчі.

Тим часом є щастя, якого сам поет уявити собі не міг, але точно знав, що це — таки щастя. Найперше — щастя материнства. У поемі «Слепая» мати каже своїй донечці: «Я не умею рассказать / Про ту святую благодать, / Что только матери избранной / Душою можно понимать — / То выше счастия людского. / И как несчастлива, убога / Жена бесплодная…» Словом, щастя — це повнота буття. А чи був щасливий сам поет?

Люди, котрі знали його, відповідали на це питання по-різному: хто казав «так», хто — «ні». Наприклад, його родич Варфоломій Шевченко в липні 1846 року писав, що поет просто «збалуваний щастям». Тим часом Лев Жемчужников так не думав. «Де в кого, — казав він, — можна полічити в житті нещасливі дні, а в нього — щасливі». А що сам поет? Чи почувався він щасливим? Бувало по-різному. З одного боку, його життя — довга вервечка жорстоких випробувань. Недаремно 1 липня 1852 року він писав Семенові Гулаку-Артемовському: «…Мені щастя не личить. Народився, виріс у неволі та й помру, мабуть, солдатом». Але з другого — «коловоротне» поетове життя не раз буквально топило його в морі щастя. І тоді він просто захлинався від його надміру. «О Боже мій! Боже мій! — вигукує герой повісті «Художник», Шевченкове alter ego. — Я такий щасливий, такий безмежно щасливий, що, здається, задихнуся від цієї повноти щастя, задихнусь і помру. Мені конче потрібне хоч би яке-небудь горе, хоч би нікчемне. А то самі судіть: хоч би що я задумав, хоч би що захотів, усе мені вдається. Усі мене люблять, усі пестують…»