Розділ «Іван Дзюба Чорний романтик Сергій Жадан»

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, Бога ради! —

попри усі божевільні гризоти,

попри задрочки радянської влади.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тільки я знаю — між гострого віття,

в перенасиченій біосфері

так лише варто вживати повітря,

так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми —

альтернативна прозора вода ця.

Те, що було, не розіб'єш на теми.

Так ми кохали. І нам — воздасться.

На цій натхненній ноті таки не зайве порозумітися з Терезою — святою Терезією… Як помінялися місцями аскетизм і максималізм тіла й духу… І як усе-таки зневажений (презренний!) дух не піддається, не залишає поле бою, не зраджує й не кидає напризволяще покручену завихреннями історії і через те переможно зарозумілу людину… Тут і трагізм, і гротеск, і краса крізь ницість та етичний хаос.

Знову і знову, і в поезії, і в прозі повертається Сергій Жадан до виправдання та пояснення химер свого покоління, похваляється його героїчними дурощами і зухвалими свободами, але щось муляє його пам'ять, вона ж борсається у бермудському трикутнику між провінційним, світовим і невідступною тінню гріха перед законно-радянським:

добрі часи погані часи — вони залишали шанс

коли ти грівсь на шкільних подвір'ях

й виригував палений польський шнапс