Розділ «Святослав Караванський ДО ЗІР КРІЗЬ ТЕРНЯ, або ХОЧУ БУТИ РЕДАКТОРОМ»

12. ПОРЯДОК СЛІВ У ІДІОМАХ

Порядок слів у вкраїнських текстах часом підпорядковано вимогам ритміки. Це один з проявів “солов’їности” нашої мови. Наприклад, у реченні “Вислухавши анекдот, ми всі засміялись” (1) пару ми всі не можна розміняти місцями: фраза “Вислухавши анекдот, всі ми засміялись” (2) звучить недоладно. Очевидно, у мовному потоці грає роль чергування наголошених і ненаголошених складів, бо припустити, що тут якась інша причина, нема підстав: уже фразу “Нас усіх попередили”, де ми всі вжито в похідному відмінку, можна вимовити і так “Усіх нас попередили”. Отже пара ми всі нероздільна лише в реченні (1), там, де наголошені склади утворили певну лексичну єдність.

Порядок слів у ідіомах може залежати від різних причин. Іноді це просто стандарт, який закріпився в даній мові, і порушувати цей стандарт, коли треба, щоб читач повірив у написане (а це потрібно завжди), – не тільки не бажано, але й протипоказано, бо підкутий читач одразу відчує фальш.

ВСЕ ТЕ чи ТЕ ВСЕ?

В історичному творі про повстання Довбуша письменник, описуючи хід думок свого героя пише таке: “Досі й подумати про все те… не мав часу”. Авторові слова тут ніби повторюють думки його героя. Це досить вдалий художній засіб. Але…і тут є своє “але”.

В українській питомій мові, якою володіли ватажани Довбуша, існувала пара се все або те все. Ось цитата зі словника Грінченка (гніздо помок): “Як би я се все у помку держала!”. Такий порядок мовці засвоїли тому, що сказати все се не звучало через повторення підряд приголосних звуків С. Були й інші причини. Відмінювати цю пару було легше саме в порядку се все або те все, ніж у порядку все се або все те. Люди говорили “З того всього вийшов пшик”, і це було легше сказати, ніж “З усього того вийшов пшик”. Слово все в парі се все або те все ніколи не потребувало чергування В з У, бо звук В у слові все вимовлявся після голосівки (голосної) Е у слові се або те, і тому не підлягав чергуванню з У. Отже, наші предки ніколи не казали “Усі ці діти – сироти”, а тільки “Ці всі діти – сироти”.

Саме такий порядок слів у згаданій парі вживає Г. Барвінок та інші класики XIX ст. “Ти – [каже] – при корцмі состоїс, і се все при корцмі.” (Г. Барвінок, “Збірник до 170-річчя від дня народження”, Київ: Рада, 2001, С. 28).

У мові сучасників під впливом ряду причин порядок слів у парі це все і те все змінився. Сьогодні серед носіїв пост-совєтського ніби-українського койне мало хто вживає пару це все, здебільшого все це. Але письменник, який хоче зберігати солов’їну неповторність нашої мови, а надто у творі на історичну тематику, не має права відходити від цієї неповторности, за чим має стежити і Редактор. Тоді, наведена наприпочатку цитата виглядатиме так: “Досі й подумати про те все… не мав часу”. Читач із Прикарпаття, який практикує незамулену українську мову, на цій парі слів відчує або фальш (все те) або повірить розповіді автора (те все).

ДО НЕ КРАЩОГО МІСЦЯ чи НЕ ДО КРАЩОГО МІСЦЯ?

У статті критика натрапив я на такий пасаж: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу до не кращого місця”.

Порядок слів у сполуці до не кращого місця невдалий: мало того, що він суперечить усталеному порядку слів у таких сполуках, він ще змушує читача затриматись і подумати: “Що це я прочитав?”. Щоб уникнути цього, найкраще вживати зрозумілий кожному порядок слів: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу не до кращого місця.”

НІКОЛИ БУЛО чи НЕ БУЛО КОЛИ?

Звороти ніколи було подбати, нікому буде передати, ніде було сісти, ні з ким буде поговорити тощо, поширилися у нас під впливом книжної освіти. У народній же мові мало й має поширення інша модель цих виразів: не було коли подбати, не буде кому передати, не було де сісти, не буде з ким поговорити тощо.

Великої різниці між наведеними варіянтами нема, але знати про їх наявність мусить, якщо не письменник, то Редактор. І там, де автор починає говорити устами своїх героїв, вживаючи книжні звороти замість живомовних, там Редактор має втрутитися і виправити авторський недогляд.

* * *

Українська мова протягом віків під впливом різних обставин зазнавала змін. Одні зміни були корисні для неї, інші – ні. Ті зміни, які “вилущували” з нашої мови її неповторні лексичні риси були не на користь мові, а на користь лінгвоциду. Ці зміни обертали нашу мову на псевдо-українське койне. Сучасній українській еліті варто в міру можливостей відроджувати неповторність нашої мовної стихії. І в цьому відродженні не можна недооцінювати роль Редактора.

13. ДІЯЛОГИ

Вірогідність зображуваного в літературному творі великою мірою залежить від діялогів, які відбуваються між героями твору. Якщо ці діялоги відповідають стандартам, узвичаєним у живій мові, то читач навіть фантастичного твору не матиме підозри, що те, що він читає – вигадка. Тому літератор, який хоче, щоб йому вірили, має приділяти належну увагу діялогам, і якщо він навіть “вироблений” письменник, не гребати порадами Редактора.

Діялог, як і всі інші деталі художнього полотна, повинен підтверджувати реальність описуваного. Від того, наскільки це вдається автору, залежить і його успіх як письменника.

НА! ОТРИМУЙ! чи НА! ДЕРЖИ!?

Напівбожевільний афганець, жбурнувши в героя досить цікавого оповідання ручну гранату, супроводить цю акцію словами: “На! Отримуй! Гад!”. Чи це реальний вигук для української мовної стихії? Це переклад з російського “На! Получай! Гад!”. Автор українського оповідання, очевидно, задумувався над цим вигуком. Швидше за все афганець був російськомовний. Отже, під цим оглядом його мову не треба було б українізувати, а написати просто “На! Получай! Гад!”. Але автор підійшов до подій з позиції українського спостерігача, який українською мовою розповідає спостережене українським же читачам. І тому в його творі всі герої говорять по-українськи, в тому числі й афганець. Інакше кажучи, ветеран війни говорить так, як зрозумів його мову український автор. А раз так, то афганець має говорити мовою автора, тобто українською мовою. Українець у такій ситуації навряд чи скаже “Отримуй!”, бо в нашій мові усталилися інші вирази: “На тобі!”, “Нате Вам!” або “Маєш!”, “Маєте!”. Коли ж “дарунок” доручувано кидькома, то українець скаже “На! Держи!”. Саме так і належить казати згаданому афганцеві: “На! Держи! Гад!”.

У ЩО ТИ ПЕРЕТВОРИВ СВІЙ ОДЯГ? чи ДЕ ТИ ТАК ВИМАЗАВСЯ?

У цьому ж оповіданні дівчина, яка вчиться у швейній фабриці на швачку, зустрічає свого кавалера, – курсанта міліції, - що прийшов на побачення обліплений землею, – таким вигуком “Боже! У що ти перетворив свою… форму?”. Я маю великий сумнів, що навіть майбутній доктор філософії в описаній сцені буде так кучеряво висловлюватися. Найперша реакція людей у такій ситуації буває така: “Де ти так вимазався?” або “Де ти так вимазав свій одяг?”. Слово вимазатися у значенні забруднитися фіксує Словник Грінченка, Словник Желехівського, Українсько-англійський словник Андрусишина, а також РУС А. Кримського. Підсовєтські ж словники не знати чому “мали зуб” на це слово, і там, де його треба було “засвічувати”, пропонували цілу низку синонімів, а його – найпоширенішого в живій мові слова – не наводили. Може, тому й автор новели замість живого питання з уст дівчини, наділив її пасажем, який у декого викликає “реакцію відторгнення”.

НУМО, ПІДНІМІТЬ СОРОЧКУ! чи А ПІДНІМІТЬ-НО СОРОЧКУ!?

Ідеться про переклад з російської мови. В українському перекладі лікар так звертається до пацієнта: “Нумо, підніміть сорочку…”. З цього незграбного перекладу випливає, що російський текст мав такий вигляд: “Ну-ка, поднимите рубашку…”. Слово нумо, що з’явилося в перекладі, тут абсолютно не до речі. Воно було б на місці, якби лікар звертався до кількох пацієнтів “Ну-ка, поднимем рубашки!”; тоді треба було б ужити це слово: “Нумо, піднімім сорочки!”. Отже, переклад неадекватний. Перекладач не знайшов нічого відповідного у словниках, і помилково обрав форму нумо, не зрозумівши ремарки, яка засвідчувала, що це форма для першої особи множини, звертання ж в оригіналі було до другої особи множини: (Вы) поднимите. В такому разі треба по-українськи сказати (чого нема у РУСах): “А підніміть-но сорочку!”.

Що саме так має звучати українська форма свідчать не лише українські класики, а й напівросійський класик Гоголь. Гоголів Тарас Бульба звертається до сина так: “А поворотись-но, синку!”, що кондовою російською мовою передається так: “Ну-ка, поворотись, сынок!”. Отже, російське “ну-ка + дієслово” по-нашому треба віддати “а + дієслово + – но”. Маємо приклади такого вжитку і в українській літературі: “А дай-но вогню – люльку закурити (М Коцюбинський). По-російськи це треба віддати так: “Ну-ка, дай огня – трубку закурить”. Брак всеосяжного перекладу форми ну-ка в РУСах, причинився до неякісного українського перекладу, що й собі впливає на попит на українську книжку. Цей попит перебуває у прямій залежності від якости словників. А це значить, що українство мало б залучити до укладання словників щонайдосвідчених філологів, в тому числі письменників і практиків живого українського слова. Без надійної словникової бази сподіватися на підвищення попиту на українську книжку підстави невеликі. Реклама в даному разі матиме протилежний ефект. Розрекламований неякісний продукт може відбити охоту у читачів і від якісного.

ТИХІШЕ! чи ТИХО! або ТИХШЕ! або ЦИТЬ!?

Діялоги у мові письменника дуже багато важать, коли йдеться про відтворення дійсности у тексті. Коли автор вкладає в уста своїх персонажів незвичну для даної ситуації лексику, такому автору годі сподіватися на мистецький успіх. Читаю в новелі: “Хтось крикнув: “Тихіше, друзі! Передають щось важливе!”.