Розділ «Святослав Караванський ДО ЗІР КРІЗЬ ТЕРНЯ, або ХОЧУ БУТИ РЕДАКТОРОМ»

Не треба бути доктором філології, щоб зрозуміти, що форми ці – живцем здерті копії з “братніх” слів неизбежный, неизбежно, перекладаних у словниках на нашу мову як неминучий та неминуче. І це єдино правильний на сьогодні переклад. Жоден український словник, і то виданий у СССР(!) не фіксує форм (А).

Тепер зацитую автора з правильним українським слововжитком, а тоді перекладу цей вжиток на форму “з-других-рук”, щоб показати усю карикатурність останньої: “Неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава…” (С. Скляренко). А ось переробка цього пасажу відповідно до смаків неуникнолюбів: “Неуникне і невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава…”.

Поклавши руку на серце, скажіть, який варіянт кращий?

НІ-НІ ТА Й… чи НЕМА, НЕМА ТА Й…?

Російський вираз нет-нет да и… – безперечний українізм. Вираз нема-нема та й… зафіксовано у творах Шевченка: “…мене, спасибі, люди добрі книгами не забувають. Нема, нема та й пришле хто-небудь… ”. Це написано із заслання, тобто до 1859 року. “Толковый словарь живого великорусского язика” В. Даля (1880) ідіоми нет-нет да и… не фіксує. Першу появу цієї ідіоми в російській літературі засвідчено у творі Ґаршина (1855-1888) “Из воспоминаний рядового Иванова”, написаного 1883 року. Нема слова, що в тодішніх літературних колах Росії мали місце українські впливи на російську мову: був цілий ряд двомовних або пов’язаних з Україною письменників – Мордовець, Стороженко, Данилевський, Старицький, – перекладалися твори Марка Вовчка, Шевченка. І така образно-емоційна ідіома, як нема, нема та й… перекочувала до російської мови у формі нет-нет, да и… Отже, самоперекладена форма ні-ні та й – це переклад з перекладу, який зайвий раз підтверджує думку, що заки хтось має перекладати самотужки з іншої мови, хай не полінується глянути у словник.

* * *

Словники недосконалі – це факт, але ніколи не шкодить перед самоперекладом удатись до словника, часом і словник може стати у пригоді, і не допустить “перевертнів” на взір ні-ні та й…

9. СТИСЛІСТЬ – СЕСТРА ТАЛАНТУ

Уявімо, що новачок-літератор пише есей чи оповідання за наперед заданими параметрами: не довше трьох сторінок машинопису. Таку умову поставило журі конкурсу, де наш початківець має надію здобути премію. Попередній варіянт вийшов у конкурсанта аж на чотирьох аркушах. Почав правити, викинув усе зайве: повтори, недоречні місця тощо. Вийшло три сторінки і два рядки на четвертій. Ці два рядки треба “підтягнути”, а викидати вже нема чого. Що його й робити? Один вихід: замінити довгі словоформи на коротші, а саме: книжкову крамницю – на книгарню, багатоколірний – на барвистий, співпадіння – на збіг, стягувати – на стягати, розповсюджений – на поширений, продовгуватий – на довгастий, з дитинства – на змалку, знаменитість – на світило, і мети досягнуто! Абзаци, що мали “хвостики” – по два-три слова в останніх рядках, “підтягли” ці хвости, і праця уклалася у три аркуші машинопису.

Хто пише, має широчезний вибір лексичних форм. Уміти стисло викласти свої думки – це і є запорука творчого успіху. Успіх цей не є дар з неба, а наслідок праці. І тут Редактор може розкрити свої мовні потенції.

ЯК БИ НЕ БУЛО ВАЖКО чи ХАЙ ЯК ВАЖКО?

Шукач пригод пише приблизно таке: “Життя з пригодами – як би не було важко їх долати – дарує мені насолоду”. Лексеми як би не, коли б не, хто б не, скільки б не тощо поширено у нас під впливом книжної освіти, а ми маємо свої некнижні форми хай як, хай коли, хай хто, хай скільки. Наприклад, думку “Яка б не була завтра погода – рушаймо” можна висловити так “Хай яка завтра погода – рушаймо”. У той же спосіб слова любителя пригод скоротяться так: “Життя з пригодами – хай як важко їх долати – дарує мені насолоду”.

ЗАКАЧАЄШСЯ! чи УМРЕШ!?

“Приходьте до мене, – закликає гуморист своїх знайомих – я маю такий апарат – закачаєтесь!”. Усі ми знаємо: гумор – штука серйозна. Але стислість не шкодить і гумору. Що стисліше гумористична розповідь, то влучніше вона ціляє “в десятку”. Слово закачаєтесь ужито тут для комічного ефекту. Ефекту досягнуто – нема слова – але яким коштом? Автор запозичив у сусідів довжезну форму, коли ми маємо свою коротшу. Редактора бракує цьому автору! Ще й добре підкутого! Та на жаль, цей автор – сам редактор. Сам п’ю, сам гуляю. А шкода, бо Редактор “закачав” би слова гумориста по-іншому: “Приходьте до мене, я маю такий апарат – умреш!”.

КВАЛІФІКОВАНИЙ чи ПІДКУТИЙ?

Любов до іноземних слів часом шкодить стислості викладу. Щоб не стати жертвою іноземної довгомовности, не забуваймо, що майже всі позичені слова мають у нашій мові своїх “близнюків”, і то часом коротших від заморян. Візьмім слово кваліфікований. Дехто скаже: “То й як його замінити? Не маємо ж ми слів кваліфікувати й кваліфікація. Не викаблучуймось і терпімо заброд”. Те, що без позичок не обходиться ні одна мова, доводити не треба. Часом же, коли є можливість замінити над міру довгого іноземця, а автору треба підігнати текст під певний параметр, тоді нема чого молитися на чужака, краще дати йому по шапці. Має поширення в нашій мові слово підкутий. А походить воно з виразу підкутий на всі чотири, попервах ужитого до коня, а потім перенесеного і на людей. Пише радянський класик: …читаю, вчусь…. Одним словом, підковуюсь на всі чотири”. Засвічені слова в устах сучасника обернулися б на здобуваю кваліфікацію. Коні тепер не в моді ні підкуті, ні непідкуті. Аж це не боронить нам вживати “кінську” лексику. У наш електронний вік ми досить часто чуємо “Дарованому коневі в зуби не дивляться” або “Кінь на чотирьох ногах, і той спотикається”. Тільки не зрозумійте мене, що я закликаю замість слова кваліфікація казати підкутість-на-всі-чотири. Боронь Боже! Але часом у тексті, де йдеться про кваліфікованого майстра, варто заради стисло- й легкомовности називати його підкутим майстром.

АБИ ЛИШЕ чи просто АБИ?

Пише молодий критик “…шкода людини, яка змушена щось… вигадувати, аби лишень триматися на плаву…”. Чи не є тут частка лишень паразитом? Таж слово аби в українській мові – не в київському койне – саме і має значення щоб тільки або щоб лише. Згадаймо приказку “Хоч гірше, аби інше”. Аби тут – як і в питомій нашій мові – якраз і значить щоб тільки. Але через надмірне, а часом виключне вживання сполучника аби у значенні щоб, питоме значення слова аби починає стиратися з пам’яті носіїв київського койне, і вони для передачі значення аби (Аби день до вечора. Словник Грінченка) змушені казати аби лише (Аби лише день до вечора). Тут стислість у програші. Слова критика, наведені вище, після скорочення мають виглядати так: “…шкода людини, яка змушена щось… вигадувати, аби триматися на плаву”.

ДОСТАТНЬО ЛЕГКО чи ДОСИТЬ ЛЕГКО?

Слова досить і достатньо – синоніми. Але це не значить, що вони абсолютно взаємозамінні в усіх випадках мовлення. Їхнє вживання корегує мовний смак і легкомовність. У живій мові просто нема як сказати “Це достатньо легко зробити”. Натомість ми кажемо “Це досить легко зробити”. Правда, достатньо легко (дешево, цікаво) досить легко написати, і це проходить без труднощів у більшості українських видань. Я готовий битися об заклад (і виграю у 90 випадках із 100), що той, хто полюбляє довші форми замість коротших, вживає українську мову лише на письмі, бо сказати “Я купив достатньо цікаву книжку”, в україномовця не повернеться язик. Таку мову народ нарік повстяною. Тож, коли я читаю, що “в Польщі та Україні достатньо розумних… людей”, мене бере сумнів щодо вірогідности цього твердження, і я сам собі кажу: “Мабуть таки не досить”.

* * *

Під завісу хочеться побажати українській творчій еліті – більше уваги приділяли стислості викладу своїх непересічних думок.

10. ДІЄПРИКМЕТНИКОВІ “СТРАДАНИЯ”

Серед україномовців нема єдиного погляду на вживання дієприкметників типу читаючий, благаючий у ролі прикметників: хвилюючий фільм, караючий меч. Сказати, що ці форми неукраїнські і тому їх не варто практикувати, значить обмежити лексичні можливості мови. З другого боку, пошук заміни цим формам іде на користь мові теж, бо збагачує її на синоніми. Ще з іншого боку глянувши, не треба забувати, що вжиток цих форм у дієприкметникових зворотах: хвилюючий громаду фільм, караючий ворогів меч навіть в УССР визнавали за ґандж. А що пересічний мовець та й писець не дуже підкутий у тонкощах, де прикметник, а де дієприкметник, то в україномовних колах існувало неписане правило уникати цих форм узагалі. Не беручи під захист цього правила, наведу приклади, коли заміна дієприкметникових форм покращує й унаочнює написане.

Іноді для заміни активних дієприкметників теперішнього часу цілком підходять дієприкметники минулого часу: побутуюча форма = поширена форма. Іноді стає в пригоді іменник: початкуючий ілюзіоніст = новачок-ілюзіоніст або початківець-ілюзіоніст. Може бути корисною і стилістична переробка тексту.

ВИРУЮЧИЙ, ПАЛАЮЧИЙ чи РОЗБУРХАНИЙ, РОЗПАЛЕНИЙ?

Пише поет:

Схрестилися і “слава” і “ганьба”,

Вируюча, палаюча, нетлінна