Розділ «Святослав Караванський ДО ЗІР КРІЗЬ ТЕРНЯ, або ХОЧУ БУТИ РЕДАКТОРОМ»

Редактори 20-их, 30-их років XX століття могли покладатися на коректорів, коли йшлося про “виловлювання мовних та друкарських помилок”. Тодішні коректори чули питому українську мову від своїх батьків або дідів, і це помагало їм виловлювати авторські ляпсуси. Сьогодні становище змінилося. Сучасні коректори, якщо й чули українську мову, то переважно з радіо або від учителя в школі. За часів СССР ні радіо, ні вчителі не володіли питомою українською мовою, а мусіли користуватися офіційним койне, зафіксованим у “нормативних” російсько-російських словниках. Через це сучасні коректори не виправляють текстів нинішніх “текстовиробників”, де рясніють такі кавалки, як зраджувати кому, а не кого, вчитися чому, а не чого, згідно чого, а не з чим, відповідно чого, а не до чого. Отже, на Редактора сьогодні лягає ще й повинність “доброго коректора”.

У сучасних текстах багато слів та виразів живцем змавпованих з інших мов – переважно з російської мови, але є прецеденти і з польської (спротив = sprzeciw) та англійської через російську (ноу-хау = know-how = досвід). Іншими словами, ми перестаємо бути собою й уподібнюємось до своїх далеких-далеких предків. Цій тенденції Редактор має засвітити червоне світло.

НІЧОГО НЕ ЗАЛИШАЛОСЬ чи НЕ БУЛО ІНШОЇ РАДИ?

Пише добре підкутий автор: “…Іллічу… нічого не залишалось, як погодитись”. Звучить гладко для наших “двомовних” вух. Звикли ми до позичених форм. А де ж наша самобутність неповторна? Чи ж не соромно нам, коли чужинці трактують нас як свого роду младоросів? Ось що пише про переклад з української мови чеська перекладачка Рита Кіндлер: “…перш, ніж перекладати український текст, перекладач мусить засвоїти, бодай елементарно російську (!) мову”.

А ми бідкаємось, що нас мало знають на Заході! Та як же нас знати, коли для зрозуміння наших текстів треба вивчити не одну, а дві мови! Додам: часом ще й третю – польську. Чи не варто нам бути вимогливішими до самих себе? От і в наведеному прикладі по-нашому треба сказати “…Ілліч… не мав іншої ради, як погодитись”.

ПЕРЕХОПЛЮВАТИ ПОДИХ чи ЗАБИВАТИ ДУХ?

Деякі змавповані форми закорінились у нашій мові завдяки тому, що їх запозичили з іншої мови наші класики і докопатися до питомих українських форм можна хіба з поміччю свого роду мовної археології. Візьмім пару перехоплювати подих. Українці у живій мові віддавна практикували пару забивати дух, і це відбито в літературі: “Денисові знову забило дух, але вже не зі страху…” (Грінченко). Соловецький класик Собко пише вже трохи інакше: “…холод перехоплював дух”. А ще один його сучасник пише так: “Лють перехоплювала Тарасові подих…” (Ільченко). Крок за кроком наше забивати дух обернулося на перехоплювати подих. Коротку форму заступила довжелезна позичена. Мовознавче КҐБ називало цей лінгвоцид взаємозбагаченням мов. Редактор від Бога має перехоплювати такі форми й не давати їм “оприявнюватись” на сторінках довірених йому творів.

МАРНОСЛАВСТВО чи ПИХА або ПОРОЖНІЙ ГОНОР?

Під впливом мавпування до нашої лексики зайшло багато слів та виразів, які через свою штучність не приживаються в живому мовленні і, відверто кажучи, відвертають часом самих українців від своєї мови. До таких форм я б відніс слова марнославство, марновірство, марнолюбство, марнослів’я та ще деякі. Їх створено штучно шляхом копіювання російських книжних і застарілих форм тщеславие, суеверие, суесловие. З цих слів лише марновірство фіксує словник Грінченка, але не наводить прикладів, вказуючи, що його запозичено із словника Желехівського, який приписує це слово Кулішеві. Що ж, і Куліш не святий, він міг часом ужити й невдале слово. Марновірство (калька від суеверия) по-українськи – це забобонність. Щодо слова марнославство, то я б назвав його “словниковим” словом. Його рекомендують РУС-и УССР і фіксує СУМ АН УССР, але не наводить прикладів з літератури. З літератури ж відомо цілу низку живих синонімів цього слова пиха, пихатість, славолюбство, гонористість, гординя, порожній гонор. У будь-якому стилі нашої мови краще обходитись без книжних штучно зляпаних слів. Назву твору Теккерея “Vanity fair” я б переклав “Ярмарок гордині”.

ВЕРТІТИСЯ, ЯК БІЛКА В КОЛЕСІ чи КРУТИТИСЯ, ЯК МУХА В ОКРОПІ?

Деякі запозичені звороти легко написати, але їх не завжди легко вимовити. Пише авторка оповідання: “Він вертівся по таверні, як білка в колесі…”. Оригінал цього виразу вертелся, как белка в колесЕ має наголос на останньому Е і цей наголос в українській версії не так легко перенести на О: в кОлесі. Практикування таких форм у двомовному середовищі спричинить перенаголошення українського слова кОлесо. Неправильне наголошення українських слів у живому спілкуванні є однією з рис псевдоукраїнського або київського койне. Щоб не допускати переголошення слів нашої мови і щоб бути собою, варто по змозі не вживати перелицьованих форм, коли є свої, пристосовані до своєї вимови вирази. Таких виразів на заміну наведеної вище кальки ми маємо досить: крутитися, як муха в окропі, вертітися, наче в’юн в ополонці, крутитися, як посолений в’юн, крутитися, як дзиґа. Чи ж не краще звучатиме “Він крутився по таверні, як дзиґа…”?

НІЧОГО ГРІХА ТАЇТИ чи НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ?

Партнером білки в колесі в сучасних текстах виступає вираз нічого гріха таїти. Де тільки на нього не натрапиш! Не таять гріхів письменники, журналісти, літературознавці, академіки, не кажучи про високих посадовців. А своє і неповторне ніде правди діти приречено вікувати у хрестоматіях з літератури, та й то скорохвацькі лицювателі класиків збираються і цим самобутнім виразам скрутити в’язи, усучаснивши “застарілих” письменників. Тим-то я, грішним ділом, часом собі думаю: Чи не краще переробити їх на “общепонятну” мову і не мати клопоту з класикою? Ніде правди діти – думаю.

17. ХТО ВІД БОГА, А ХТО Й НІ

Прийшов до мене лист від читачки, де вона пише таке: “По-перше це дуже умовне й суто особисте поділення редакторів на тих, “хто від Бога” і “хто не від Бога” – за якими критеріями їх розрізняєте? Звісно, що кожний посадовець вважає себе й “від Бога” і “від найвпливовіших батьків та родичів”, оскільки не знаю як там в Америці, а в Україні майже всі посади, навіть реалізаторів на базарі, тепер передаються в спадщину”.

Я відповів цій читачці, що “редактори від Бога – це реалія життя: є артисти і є народні артисти”. Не можна не погодитись із думкою, що всякий поділ – є умовний поділ. Таж заки стати народнім артистом актор мусив бути просто артистом. Так само й посередній сьогодні редактор може завтра стати редактором від Бога. Щоб це сталося, я й пишу свої бесіди. Але з життєвого досвіду знаю, що думки, відверто висловлені моєю читачкою, можуть роїтися в головах інших читачів, тому гадаю, що не зле буде показати на прикладах різницю між деякими редакторами.

ПРИСЛІВНИК ОТЖЕ чи ДІЄСЛОВО ЗНАЧИТЬ?

Я написав був коротенький лист, призначений для публікації, і хоч із скрипом, мій лист таки сподобився оприлюднення. Сподобитись він сподобився, але зазнав кількох редакторських правок. Я писав у оригиналі так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне, значить наперед приректи ці твори на спотворення”. Наявне в тексті дієслово значити – цілком нормальне літературне слово, синонім слова означати. У цьому значенні подибуємо його у М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М. Рильського. Має це дієслово ще й особливу прикмету: вжите у формі значить, воно може виступати як вставне слово і тоді стає синонімом прислівника отже: “…щоб, значить, був більший розгін…” (Г. Тютюнник). Хоч ці дві форми й синоніми, проте слово значить у живій мові та у творах “добре наслуханих” письменників присутнє частіше, ніж отже. Але це все не має до мого тексту жодного стосунку! У мене ж слово значить виконує роль не вставного слова, а дієслова, що його може заступити тільки дієслово. На цьому має розумітися кожен редактор, і то не конче від Бога. Що ж ізробив з моїм текстом невідомий мені редактор? Наведений угорі уривок він відредагував так: “…доручати адаптацію творів класиків носіям… койне – отже, наперед приректи ці твори на спотворення”. Текст із чітко висловленою думкою, редактор обернув на об’єкт для “Перця”. Текст позбувся рушійної сили дієслова, заміненого на прислівник. І це безглуздя підписано моїм ім’ям! Яким правом?

ПАЛКА НА ДВА КІНЦІ чи ПАЛИЦЯ О ДВОХ КІНЦЯХ?

Дістав я якось дуже сердитого листа від філолога, котрий зробив мені цілу купу зауваг, де серед досить слушних (бо не помиляються лише ті, хто нічого не робить) є й чимало “від лукавого”, або точніше від гіперпуризму, який іноді надихає гіперпуристів таврувати питому українську лексику як неукраїнську. Автор листа твердить таке: “Палиця о двох кінцях (рос. палка о двух концах) по-українському буде – палиця на два кінці”. Категоричність не завжди іде в парі з істиною. По-перше вирази о двух концах, о двух головах – не є органічно російські вирази – це архаїзми, запозичені із старослов’янських (староукраїнських) книжних джерел, на які українці мають чи не більше прав, ніж росіяни. Чи можна подібні вирази мати за неукраїнські? Звернімось до фолклору. “Летів птах об восьми ногах” (Номис). Це що – русизм? Росіяни засвоїли староукраїнські вирази, бо вони ритмомелодичніші від сучасних лексичних форм. Легше сказати палка о двух концах, ніж палка с двумя концами. Ми ж, завдяки гіперпуристам, відмовляємось від своїх ритмомелодичних виразів, замінюючи їх на “повстяні”. Де тут логіка? Чому ми маємо послуговуватися важкомовними формами замість легкомовних? Ми ж практикуємо вирази нічтоже сумняшеся, многая літа, блудний син, тим паче тощо. А це все старослов’янізми, а не русизми, як сказав би автор сердитого листа. Ці вирази не збіднюють, а збагачують нашу мову – розширюють її виразові можливості. Щождо прийменника О, то у значенні, вжитому в заголовку до параграфу, його подибуємо і в наших сучасників: “…вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах” (Григір Тютюнник). Тому я застерігаю собі право вживати вираз палиця о двох кінцях, тим більше, що так сказати краще, ніж палка на два кінці, як записано у прикладі, який наводить фразеологічний словник НАНУ.

ВОЛОССЯ вони чи ВОЛОССЯ воно?

Приклади недбалого редагування сьогодні не дивина. Зупинюся на одному, сказати б, характерному, бо він ніби узагальнює цілу серію ляпсусів. Цей приклад показує, що виправляючи чи перекладаючи з іншої мови, треба дивитися, щоб решта невиправлених або перекладених слів узгоджувалась із виправленим або перекладеним словом. У короткому дописі про Сальвадора Далі студентка, на підставі російських джерел, написала таке: “Своє довге волосся він обрізав – вони заважали йому”. Треба було сказати воно заважало йому”. Саме так мав виправити написане редактор. Але цього не сталося. Редактор читав текст і лишив його без змін. То до якої категорії він належить?

* * *

Робимо такі висновки:

1. Редактор, який хоче бути, не те, щоб від Бога, а просто порядним редактором, не має жодного права псувати авторський текст, і, отже, підводити автора під манастир, ставлячи під своїм недотепством авторове ім’я.

2. Редактор має толерувати відступи автора від лексичних норм, поки з ним не сконтактується. Правки робити, лише узгодивши з автором, а не “гуляти по буфету” без авторської згоди.

3. Редактор не може пропускати огріхів авторів там, де йдеться про узгодження слів у родах, числах та відмінках.

18. ДО ДЖЕРЕЛ!

За часів “бурхливого розвитку української культури в сім’ї народів-братів” наявні в нашій мові стилістичні засоби, які не мали аналогів у російській мові, оголошувано застарілими і їх ретельно виполювано з українських текстів шляхом лінгвоцидного редагування. До таких “опальних” стилістичних засобів потрапили зокрема безособовий пасив (І) та перша особа множини наказового способу (II).

Редактори з великої літери мають бути обізнані з цими засобами стилістики, нехтуваними за часів “дружби народів”, і там, де ці засоби розмаїтять, скорочують або пожвавлюють виклад, давати їм зелену вулицю.