Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Руки! Руки йому в'яжіть!

У цю ж мить обер-лейтенант ударив його по ребрах натренованим ударом і Касян відчув, як його власні руки, пальці, що встигли вже добратися до горла Шлезінгера, враз загубили силу. Різкий біль паралізував м'язи, і він кулем звалився на сніг. Рюгос і Стенсон кинулись на допомогу, проте і втрьох вони довго не могли впоратись з бранцем. Важко було зрозуміти, чому він раптом розійшовся. Ніхто з присутніх не здогадувався, що постріли носової гармати підводного човна адресувались Шлезінгеру. Це був сигнал, який сповіщав, що човен уже увійшов у Грен-фьорд і чекає, поки той з'явиться на борт. Обер-лейтенант, почувши гармату, вже не знаходив собі місця і чекав тільки слушної миті, щоб накивати п'ятами. Якби йому вдалося послабити петлю і вискочити з неї геть, у два стрибки він досяг би урвища, а там уже фортуна знову підхопила б його. на свої крила. Спуск крутий, небезпечний, та хіба його нинішнє становище. було менш небезпечним?

Тепер уже його зв’язали по руках і ногах. Він пручався, вужем звивався по снігу і кричав.

— Заткніть йому рота! — наказав Людвіг.

Рюгос скрутив з рукавиць Шлезінгера кляп, проте засунути йому в рот було непросто. Обер-лейтенант кусався, метляв головою і весь час кричав, сподіваючись, що його почують на човні і прийдуть на допомогу. Проте не так близько було до човна і надто сильним був зустрічний вітер. Цього разу фортуна відвернулась від Отто Шлезінгера. Зрозумівши всю марноту своїх зусиль, він ткнувся лицем у сніг і завив.

— Будьте мужчиною! — кинув через плече Улл.

— Хотів би я подивиться на вас, якби ви опинились у моєму становищі.

— Ми були… — сказав Стенсон. — Сиділи у підвалі радіостанції і чекали смерті. А тут своїх солдат постріляв, а сам…

— Вони не мої солдати! — закричав Шлезінгер. — Вони мої вороги!

Англійська мова полоненого звернула на себе увагу. Тут усі, може, за винятком лише Касяна, добре володіли англійською, але перед ними лежав чоловік, одягнений у форму німецьких охоронних військ. Це вже було загадкою, яку вирішити негайно не могли, та, власне, і не ставили перед собою такого завдання. На них чекав марш-кидок до Лонгіра, адже підводний човен «У-206» уже спускався під воду.

— Розберемось, — зауважив Людвіг Улл. — Розпеленайте його і візьміть, як і раніше, у зв'язку. Човен занурюється. Тепер ніхто його не почує, хоч би він луснув від крику.

Стенсон розв'язав вірьовку, що оповивала ноги бранця.

— До речі, гер обер-лейтенанте, якщо німці, як ви сказали, ваші вороги, чому ж ви так розхвилювалися, що не потрапили до них на човен? — поцікавився Улл. — Логіка ваша щось дуже шкутильгає…

— Людвіг! — покликав Касян. Він змінив командира на спостережному пункті в той момент, коли над рубкою підводного човна зімкнулись води Грен-фьорда. Спостерігати після того було вже нічого, однак вірний звичці робити все на совість, Касян уважно обстежив тераси селища, покалічені вибухами снарядів будівлі, знищені вогнем портові споруди. Обдивився лід навколо ополонки, де тільки-но був човен. Кинув прощальний погляд на крижаний щит затоки і раптом з того боку, де він упирався в чисті води Айс-фьорда, помітив ніби якийсь рух. Чи то людина, чи звір майнув між торосами.

— Тобі здалося, — сказав Людвіг, вдивляючись у крижані тороси.

— Ні, я справді бачив. Ти придивись… Бачиш? Знову щось майнуло.

— І справді, ніби щось є, — по довгій паузі погодився Улл. — Мабуть, песець бігає. Почув, що люди поруч. Підійти боїться, а піти геть не хоче. Знає, що після людей завжди якась пожива зостанеться.

— Треба було б перевірити, а раптом там людина?

— Я бачив песця, — сказав Людвіг і додав уже звертаючись до всіх; — Підйом! Спускатися по одному за мною.

Бійці заворушились. Почали зводитись на ноги, обтрушуватись, поправляти лямки амуніції, кріплення лиж. Касян відчув, що командир незадоволений постійними пропозиціями затриматись, перевірити… «Ще подумає, що я навмисне затримую десятку. Вирішить — злякався і відтягую час. Мовляв, хай там у Лонгірі самі воюють, а ми… Ні, досить, більше ніяких пропозицій. Зрештою, він, а не я тут командир».