Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Ну що ти? Не треба, — ніжно гудів Добриня. — Все в нормі. Заспокойся. Хіба обов'язково треба плакать?

— Я плачу тому, що… люблю тебе! Чуєш?.. Ти мене чуєш?

Петро довго сопів, прокашлювався, потім хрипким, не своїм голос промовив:

— Чую…

Вибравшись із водолазного скафандра, Петро відчув полегшення.

— А ця кольчужка тобі дійсно короткувата, — метушився круг нього Михеєв. — Боже, яку ми з тобою дурницю упороли. А вже порядні вимахали бовдурята.

Вовчик блискав щасливими очима і дивився. на свого воскреслого начальника, як на Вову-королевича. Добриня обтрусився, взяв у нього з рук флягу, заховав її в кишеню і дружньо потиснув механіку руку. Потім сам, без сторонньої допомоги ночам спускатися на берег. Від компресора до нього бігли Людмила і Митрич, але раніше біля сходнів опинилась «швидка допомога» — санітари з ношами і фельдшер.

— Товариш Добриня? — поцікавився старший бригади.

— Я, — відповів Петро.

— Лягайте, — наказав фельдшер, показуючи на ноші.

— Навіщо? — поцікавився Добриня.

— Тобто, як навіщо? Ви хворі!

— Я хворий? Це вам хтось наговорив на мене.

— Але нам дзвонили.

— Жарти…

— Точно, хтось пожартував, — підтримав Митрич.

— Ну, знаєте, такими речами не жартують, — не здавався фельдшер.

— Це ще нічого, а от мене якось у Сінгапурі розіграли, — він узяв під лікоть фельдшера і одвів його вбік, натхненно вигадуючи чергову небилицю. Митрич радів: усе обійшлося… «гармонь» вважай на березі, Добриня, його відчайдушний начальник, цілий і неушкоджений. Переможців не судять! Заради такого випадку можна і потравити трохи. До того ж відводячи від трапа фельдшера з його бригадою «швидкої допомоги», Митрич робив послугу Добрині, який тепер міг поцілувати Людмилу, що підбігла до нього.

Недільний день ще не скінчився, до баржі поспішали цікаві, але Петро не звертав на них уваги — грів долонями захололі щоки Людмили і цілував її очі. Вони стояли і посміхалися, і ніхто з тих зівак уже не дивився на підняту з дна моря «гармонь», усі дивилися на них. Однак підійти не наважувались. Навіть п'яний Шульков, що прямував до них, почувши окрик Митрича, зупинився.

Людмила схвильована і щаслива, зовсім забула про чергування, а згадавши, не криючись від людських очей, ще раз поцілувала Добриню і побігла до лікарні. Петро дивився за нею, поки вона не помахала йому з ґанку лікарні і не зникла за дверима. Коли до нього підкотився Шульков, серце його ще співало.