Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Ха-ха… Немало!

Лице Гергардта скривила дивна гримаса. Не можна було зрозуміти, сміється він чи плаче. Та в наступну мить щока його засмикалась і він розреготався нервово, конвульсивно, захлинаючись.

— Вам… Вам потрібна формула?.. А чи знаєте ви, скільки вона коштує? Ви, з вашим куцим розумом нездатні скласти їй ціни!

— Вона, певне, коштує дорого… Однак, думаю, не дорожче вашого власного життя. А воно у мене в руках. — Мартін Кребс підвівся… Доктор урвав свій сміх і ухняпився в майора так, ніби бачив уперше.

— Виходить, — ви мене просто викрали. І Рунге тут…

— Так, Рунге тут ні до чого. — Майор розстебнув кобуру, вийняв пістолет і поклав його перед собою на стіл. — Я пропоную вам працювати на Англію. Гітлер — колос на глиняних ногах. Що два-три місяці і його воєнна машина розвалиться. І тоді…

— І тоді англосакси почнуть знищувати німців. Ваша Англія почне здійснювати свій геноцид. Ні, я готовий працювати на кого завгодно, тільки не на англійську плутократію. Ваша імперія впала, ви банкроти, у вас немає перспективи. Навіщо вам мій препарат? Думаєте повернути собі колишню могутність? Пізно! У вас навіть заплатити нічим. Світовий ринок засипано фальшивими фунтами стерлінгів…

— Ви не про те говорите, — перебив його Кребс, опускаючи руку на парабелум. — Слова, навіть найпереконливіші, не замінять вам життя. Тому давайте говорити про діло. Ви згодні?

— З чим?.. А-а, ні, не згоден.

— Тоді… Ви розумієте, що в мене немає іншого виходу? — Кребс звичним рухом відтягнув назад скобу пістолета і загнав у патронник тупорилий патрон. — Покладіть на стіл ваш зошит.

Гергардт здивовано поглянув на майора, однак наказ виконав: дістав з бокової кишені зошит і поклав на стіл. Лице його знову скривилося, однак він, не розсміявся, лише губи визміїлись нищівною саркастичною посмішкою.

— Ви думаєте, що розберетесь у моїх записах? Наївна людина.

— Знайдуться люди більш грамотні у цій справі, ніж я… Розберуться. Підійдіть до стіни, — твердо наказав майор.

— Без моєї голови ці нотатки нічого не варті. От якби вам вдалося заволодіти цим… — доктор дістав з кишені запаяну з обох боків скляну трубку, наповнену прозорою рідиною. — Тоді, можливо, ваші спеціалісти і змогли б розкрити таємницю, а без цього…

— Покладіть пробірку на стіл і… Лицем до стіни! Руки на потилицю! І знайте, я з вами не жартую…

— Я так і знав. Щось мені підказувало, що ви, майор, порядна наволоч… Та не думайте, що я ще раз дамся на ваші хитромудрі дурниці. Я не боюся вас! Ні! Не рухайтесь, інакше я відкрию пробірку, і тоді нам обом не втекти від смерті!

Майор вистрілив. Куля царапнула доктору руку вище зап'ястя, однак він не випустив пробірки. З тупою, несамовитою злістю на весь світ трахнув нею об підлогу. І не встиг ще Мартін Кребс моргнути оком, як той вже лежав на підлозі і корчився у страшних муках. Лице вкрилося бурими плямами. Затиснувши рота і носа долонею, вхопивши зошита, майор вибіг з кімнати, зачинив щільно двері. Він весь тремтів, йому здавалось, що ось зараз з ним буде те саме, що з цим божевільним німцем. Його нудило, проте він вважав, що це від того, що за дверима блював доктор. Почекав, доки там усе затихло. Треба було діяти, адже в руках зошит із нотатками Гергардта. Думка про те, що він отруївся і за кілька годин і його дістане смерть, чомусь не приходила йому у голову. Зараз думав про повернення. Все, про що мріяв, раптом стало реальним, здавалося, простягни руку і візьми своє щастя.

Мартін Кребс кинувся до комірчини, виніс звідти каністру з бензином, облив ним двері, за якими був мертвий доктор Гергардт, пробіг, розливаючи бензин по інших кімнатах. Зупинився, коли вилив все до останньої краплі. Швиргонув каністрою в куток. Заховав у контейнер зошит Гергардта і визирнув у вікно. На вулиці, як і раніше, було порожньо. Тихо падав легкий, наче пух, сніжок. Кребс дістав запальничку, підніс її до облитої бензином штори. Вогонь шугнув тканиною одразу вгору і вниз, зайнявся яскравим полум'ям на підлозі, на дивані, стільцях і столі. Вирвавшись на веранду, полум'я заходилось жадібно облизувати плетені з лози меблі, килим, перекинулось на стіни дерев'яного будинку.

Майор застебнув шинель на всі ґудзики і вийшов на вулицю. Провулок глухий. Людей не видно. За рогом, біля своєї машини, на мить зупинився, аби ще раз глянути на приречений будинок. Ні диму, ні полум'я ще не було видно. «Справу зроблено і, здається, досить-таки вдало», — майнула думка. Сів у машину, завів мотор. Тепер треба було їхати за фру Улл і, не зволікаючи ні хвилини, мчати дорогою на Глом-фіорд. Залишаючись зовні спокійним, Мартін Кребс весь час повторював молитву. Він просив свого небесного патрона, аби той дарував йому удачу в ділі, яке він уже й сам не міг назвати праведним.

Повернувшись у Балстад, Шлезінгер не знайшов майора Енке ні на службі, ні вдома. Нашвидкуруч написавши доповідну про переслідування двох втікачів з лазарету концтабору і зазначивши, що обидва вони відійшли у кращий світ за власним бажанням (це було суттєвим моментом — мертві краще живих зберігають таємниці), обер-лейтенант вирішив навідатись до конспіративної квартири, але на місці будинку застав лише дим і головешки. Це викликало неабияку тривогу, і він вирішив податися до красуні Інгрід, у якої часто «відпочивав душею» його таємний шеф майор Енке. Невдовзі побачив знайомий двоповерховий будиночок кольору жовтка, що стояв на горбку поруч з кірхою. Його хазяйка мала в Балстаді репутацію особи легковажної і безтурботної. Однак у той же час їй якось вдавалося зберігати за собою право називатись порядною жінкою, так ніби її оберігала мовчазна доброзичливість всіх жителів міста. Шлезінгер відчув це з перших днів перебування в Балстаді. Досить було перемовитись з хазяїном єдиного тут ресторану «Свалбард» паном Хаугом, як усе стало ясно. Цей худий і довгий, мов жердина, тронхеймець про кого завгодно міг висловлюватися і жовчно, і без поштивості, лиш не про красуню Інгрід. З кривою єзуїтською посмішкою він міг говорити, що її дім чимось нагадує музей, проте без таблички «Руками не чіпати». Натякав і більш прозоро з приводу її чудових жіночих форм, що стали дужо цінні і давно вже шануються як міські визначні місця. Однак Хауг завжди говорив про це, сторожко озираючись і з певною повагою, як тільки бачив, що до них наближається хтось із місцевих жителів.