Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Ні на чому, містере Кребс, чи як там вас ще… Бензин закінчується. Тут ось ніяк не зміркую, де сісти на цьому чортовому Шпіцбергені. По всьому видно, доведеться тягти до Баренцбурга і сідати там на лід фіорда.

— Ні, ми маємо летіти в Лондон і тільки в Лондон! — тупо дивлячись на них, вимагав пасажир.

— Коли б не ви, шановний, ми б уже підлітали до бази, а через вас доведеться мерзнути на цьому проклятому острові.

— Далеко від Тіпперері, — підтримав шефа Патрік словами з модної пісеньки і навіть спробував посміхнутися. Проте наступної миті, коли він глянув на Кребса, посмішку ніби хто враз стер з його обличчя. Як і раніше, стоячи на колінах, той однією рукою уперся в косяк дверей, другою піднімав на них з Біллом пістолет.

— Я заставлю вас повернути до метрополії!

— Дуже шкодую, містере Кребс, але це неможливо. Ну, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли: літак не примус, коли керосин кінчається, все! Труба! Підкачувати немає сенсу. Ми, правда, можемо повернути назад у Норвегію, 1 тоді, я так думаю, вам одірвуть голову німці; або летіти на схід до росіян, але це вам теж… Адже ви, з усього видно, розвідник і раптом опинитесь у Мурманську. Що про це скажуть в Лондоні, у штаб-квартирі Інтеллідженс сервіс? Ви розумієте, про що я…

Кребс, здавалося, не чув Білла. Вся його увага зосередилась на тому, щоб звестись на ноги. Чіпляючись за одвірок, він насилу підвівся. Лице його сіре від муки, очі налиті кров'ю, на щоках перекочуються уперті жовна.

— Повертайте до метрополії!

— Ви що, з глузду з'їхали? Я ж сказав, що це неможливо, — як міг спокійно заперечив Вілл.

— Повертайте!.. Інакше., буду стріляти! — Він стояв на кволих ногах, весь чорний від болю.

— Стріляти можна… Проте я б вам не радив псувати враження. Адже ми вас прийняли за…

Вілл не закінчив фрази. Пролунав постріл. Куля черкнула по планшету поруч з рукою шеф-пілота і вп'ялася в панель радіостанції. Зловісне астматичне дихання ефіру в навушниках урвалося, так ніби та куля за панеллю влучила прямо в серце хворого. Це помітив лише Патрік. Увагу Уолтінга відволік крик Мартіна Кребса:

— Я вам наказую! Наказую негайно повернути!.. — Він захрипів, обличчя вкрилося бурими плямами. Упершись чолом в одвірок, він раптом різко, ніби від удару в живіт, вигнувся, скрючився і упав долілиць. Пістолет випав з руки. Пальці скорчила судомина. Застогнав так, ніби зсередини його пекли розжареним залізом. Потім раптом звівся, заревів і повалився на стіну, зашепотів, заворушив безмовними губами, про щось благаючи, але вже не Білла і Патріка, а когось, хто був далеко, у просторі, за бортом літака.

— Стійте! Зупиніться-я-а! Туди не можна… Це кінець. Кінець усьому. Всьому живому на землі…

Ще кілька разів конвульсивно здригнувся, смикнувся і затих.

— От як буває… Кричав, стріляв, а сам… — сумно промовив Уолтінг, констатуючи смерть пасажира.

— Він міг тебе убити, — сказав Патрік, який лише тепер усвідомив всю міру небезпеки. Він навіть простягнув руку і доторкнувся до шефа, щоб пересвідчитись, чи той справді живий.

— Тебе теж міг, — сказав Білл. — Запам'ятай, малий, підлість — вона має свій рахунок, за яким рано чи пізно, а доводиться платити.

— Що у вас там? Кричу, кричу… Ви що, повмирали? — почули вони голос із пілотської кабіни. Це питав Грісс. Проте дивна річ, голосу його у шоломофоні вони не чули. Зараз він лише заважав їм слухати один одного. Напруження останніх хвилин не давало змоги повною мірою усвідомити те, що сталося. Цей безглуздий постріл Кребса залишив їх без зв'язку з базою, одірвав од світу, прирік на цілковиту самотність. Коли ця думка дійшла до свідомості Патріка, він стрепенувся, проте з великим зусиллям примусив себе спокійно промовити: — Ти чув? Бен кличе…

— Чого кричиш? — повернувся до Грісса шеф-пілот.