Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

«Напевне, і мій батько десь отак лежить? Та тільки доріжки до нього немає… Коротке людське життя. У сорок п'ятому батькові йшов двадцять перший рік — менше, аніж мені зараз…»

— Дивіться! Іде! «Державін» іде! — несподівано голосно промовив хтось за плечем у Петра. І напруження, викликане розповіддю містера Белча, розвіялось. Забувши про етикет і заморських гостей, усі кинулись до вікон. Палко обговорюючи цю так довго очікувану подію, люди дивились туди, де за маяком у бузковім серпанку червня висів силует корабля.

Іван Іванович Журавльов пояснив гостям, що то значить прибуття першого після довгої полярної ночі пароплава з Великої землі. Для кожного мешканця Баренцбурга, не виключаючи і присутніх тут, це свято.

Баренцбург уже третій день жив чеканням. Пошту з Мурманська привозив «Державін». Як тільки прийшла радіограма, в крихітній кімнатці поштового відділення стали збиратися на посиденьки. Зайдуть, покурять, потеревенять про те, про се, помовчать і розходяться, так наче прилучилися до чогось таємного і дорогого.

Вільних від роботи в такі дні в хаті не втримати. Дехто ще вдосвіта займає «спостережні пункти», з терас Баренцбурга Грен-Гарбур, як на долоні, кілометрів на двадцять видно. В ясну погоду можна бачити навіть Землю Принца Карла, а вона лежить далеко за Айс-фьордом і Форландською протокою.

Надивившись на «Державіна», запрошені до «люкса» відчули ніяковість, все ж це була неувага до гостей. Один по одному знову сіли до столу, але дипломатичний прийом уже якось сам собою закінчився. Гості виявились людьми догадливими, піднесли чарки, виголосили тости за хазяїв і російську гостинність та хлібосольність і почали збиратися. Поки Джейн і Хосуел розмовляли з рудничним начальником технічної служби, котрий, як з'ясувалось, досить вільно володів англійською мовою, містер Белч домовлявся з Журавльовим про деталі якоїсь експедиції. Петро дивився у вікно і не дослухався до їх розмови.

Площадка бремсберга, не відчуваючи навантаження (що для такої сили три домовини), швидко випливала з туману, що заліг над портом, до шахтного двору. Тут на неї чекали шахтарі з п'ятої. Вони тільки-но вийшли після зміни на-гора, але, незважаючи на втому, не розходились. Певно, і їх цікавив «Державін».

Труни зняли з бремсберга і поклали на сніг біля входу до рудоуправління. Чекали на бульдозер, що мав притягти сани з кайлами і лопатами, та він затримувався. Те, як Журавльов давав розпорядження головному інженерові, з того, як той дзвонив до машинного парку, Добриня зрозумів: експедиція готується до місця катастрофи англійського літака. Пронесло б… На другу половину недільного дня вони з Митричем намітили спуститися під воду і подивитися, що там з «гармонню». Три дні тому лід штормом вигнало із затоки, пора піднімати баржу…

За спиною у Добрині начальник рудника розмовляв з Людмилою. Петро чув їхні голоси, проте зрозуміти, про що вони говорили, не міг. Заважали труни. Незвичні для цих місць, сяючі фігурні саркофаги, на яких біліли довгасті протестантські хрести, виблискували латунні, ніби зняті з старовинних комодів ручки, проглядали мереживні оторочки, якісь небачені рюші. Знаки уваги до тих, чиї тіла після довгих років перебування у вічній мерзлоті повинні були лягти у цю бутафорську розкіш, тільки підкреслювали іронію неласкавої долі.

Оглушливо пострілюючи у ясне небо кільцями білого диму, бульдозер підтягнув до контори важкі, збиті із соснового кріплення сани-волокуші.

— Ну що, Петре Степановичу, доведеться тобі з ними піти. — Голос Журавльова прогув за спиною.

Петро озирнувся. Хотів був заперечити, але Журавльов обеззброїв його.

— Ось і Людмилу з собою візьмеш, — Іван Іванович сказав це так, щоб чули всі. Радісна хвиля знову припливла до серця Добрині і огорнула його таким ніжним теплом, що він одразу забув і про «гармонь», і про Митрича, навіть про пошту, що наближалась до пірса на борту «Державіна». Думка про те, що вони разом з Людмилою підуть з цими англійськими гостями, була йому приємною. З Людмилою хоч на край світу.

— О-о-у… Жінка трохи трудно… Моя дочка Джені не піде… Ми мужички самі підем справлятися. — Містер Белч по-дружньому торкнув Добриню за лікоть і додав: — Я висловлююсь так?

— Воно-то так, — підхопив його слова Іван Іванович. — Проте ви наші гості і ми повинні дбати про ваше здоров'я. А Людмила Сергіївна — наша медицина. До того ж не зайве буде подивитись, що там за холера була у вашого пасажира.

— Но-у, холера… Чума! Так думав Бенджамен Грісс… Він міг помилятись. От я живу… Не взяла чума, — посміхнувся містер Белч.

— Все може бути, — наполягав на своєму Журавльов. — У нас тут майже місто, люди, треба думати про їхню безпеку.

— Йес! Й-єс! Тільки одягати вже тепліше, як це… багато тепліше.

«Прощай, «гармонь», — подумав Петро і, зустрівшись очима з Людмилою, сказав:

— Нам не звикати, правда, Людок?