Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Хто стріляв?

— Ніхто… Тобі почулося, — Уолтінг поглянув на Патріка. — Помер наш пасажир. Царство йому небесне… Малий, передай на базу, що містер Кребс… велів нам довго жити. Передай з усіма подробицями, але без цього, — він показав на пробитий кулею планшет. — Не панікуй, малий, все буде о'кей! Відстукай їм про все, а я піду, пора підміняти Бена.

Уолтінг поглянув на тіло Кребса, копнув носком пістолет, що лежав на підлозі біля його ніг, і знову повернувся до Патріка. Дивлячись на вкрай стурбоване лице радиста, спитав:

— Ну, чого ти? Тобі що, погано?

— Ні, Білл, я в нормі…

— Ну, то чого ти дивишся на мене, як на привид?

— Рація… Рація… Мовчить!.. — Патрік покрутив варіометри, вимикачі — все, що можна було крутити на панелі бортової радіостанції, ніби пропонуючи Уолтінгу особисто переконатись у правдивості його слів. Але шеф-пілот тільки рукою махнув.

— Час від часу не легше, — промовив він і зник за дверима пілотської. Патрік залишився наодинці з мертвим Кробсом і мертвою рацією. Час ніби враз зупинився, на диво повільно посуваючись вперед. За вікном ледь ворушилось моро, порізано, паче мармурова плита, смужками білопінних гребенів. І могутні хвилі зараз здавалися нерухомими. Тобто вони рухались, але літак летів так швидко, що око фіксувало їх застиглими. Морська безодня завмерла, затаїлась, над нею низько нависли важкі громаддя хмар. Вони тисли на море вагою тисяч тонн розпорошеної вологи і, обмежуючи видимий простір кількома кілометрами, звужували горизонт, стискали світ до малесенького клаптика. Патрік прихилився здоровим плечем до ілюмінатора, притих, боячись озирнутися на мертвого Кребса. Він знав, що той уперся скляним оком у дюралеву заклепку підлоги, ніби вдивлявся через неї у потойбічний світ. Цей погляд Патріку було несила зносити. Він лякав більше, аніж таємниче, розчавлене хмарами море.

— Спробуємо пробитись крізь хмари. Поки ще є бензин, треба набрати висоту, — донеслося з пілотської кабіни.

Це говорив Білл. Його голос Патрік впізнав одразу, бо ловив, як надію. За тих обставин, що склалися, він сподівався лиш на Уолтінга. Грісс за ці кілька годин польоту встиг затьмарити ще зовсім недавно беззастережне довір'я. Як вміло повів себе Грісс, коли вони з повним бомбовим запасом опинилися над Кіркінесом, як сміливо атакував, як відчайдушно пікірував, як точно клав бомбу за бомбою у центральні квартали міста. Звичайно, там спрацював ефект несподіванки. Гірські єгері, офіцери-відпускники саме гуляли з дамами на бульварі, коли над їх головами пронісся «брістоль-бофорт», висипаючи з люків добру півсотню дрібних бомб та поливаючи вулиці і вікна будинків кулеметними чергами. Тоді за штурвалом був Бенджамен Грісс, і Патрік вже було подумав, що не Уолтінгу, а Гріссу треба було бути шеф-пілотом. Помилковість цієї думки з'ясувалась після зустрічі з «месершмітами», коли Білл показав уповні, на що здатний справжній льотчик. Однак там і зелений перволіток Патрік Белфур Белч, треба віддати належне, відзначився, як справжній боєць.

— Тобі доводилось літати на Шпіцберген, ти хоч раз там сідав? — тим часом допитувався Бен.

— Ні, не доводилось, — відповів Білл.

Літак увійшов у хмари, як ніж у сметану. Склом ілюмінатора потекли краплі і заштрихували його, ніби тонко відточеним олівцем. Патрік перевів погляд на пробоїну в панелі. Про те, щоб відремонтувати рацію у повітрі, нічого було й думати. Поранений, фактично однорукий, він навряд чи справиться з цим завданням і після того, як вони сядуть на Шпіцбергені. Хлопець прихилив голову на край ілюмінатора і склепив обважнілі повіки. Серце, як йому здавалося, зірвалось із свого місця в грудях і тепер з кожним ударом пробивалося все ближче до тієї діри у плечі, яку залишила «месершмітівська» куля. Втома тягнула на сон, проте біль не давав спати. Скільки тривала ця мученицька дрімота, Патрік сказати не міг. Навалились спогади хворобливі, летючі…

— Ти любиш мене? Скажи, любиш? — голос ламався і тремтів.

— Не знаю.

— Навіщо ж ти прийшов до мене? Адже я могла бути матір'ю такому, як ти.

— Не знаю, — бубонів він у відповідь.

— І чого ти такий жорстокий до мене?

— Ні, я не жорстокий, я правдивий… Коли хочеш, чесний… Я не можу та й не хочу тобі брехати. Хіба було б краще сказати — люблю?

. — Розумію. — Сигарета зламалась у її пальцях. Вогник від неї димів і котився жолобом між повними сферами грудей і, мабуть, обпікав тіло, проте вона того не помічала.