Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— А ти, Патріку, повідом на базу: пройшли Медвежий, йдемо на Шпіцберген.

— На Шпіцберген?! — перелякано запитав Патрін.

— Там спробуємо сісти і протриматись, поки прийде за нами якась посудина. Мабуть же, є десь поблизу наші кораблі, підводні човни… Зрештою, пришлють літак. Тепер ми для них виросли в ціні через цього Кребса, чи як його там…

Спокій і впевненість Вілла Уолтінга передавались поступово і Патріку. Тамуючи біль у пораненому плечі, він почав кодувати текст. Руки не слухались: ліва ледь-ледь притримувала лист кодового журналу, права чомусь погано справлялася з олівцем. Біль посилювався з кожним ударом серця, вогненними стрілами пронизуючи плече, але радист з останніх сил намагався не показати свого стану перед шеф-пілотом. Ні, він не мав наміру демонструвати перед Біллом свою мужність, проте знав, що у того зараз вистачає куди більш вагомих турбот.

— Білл! — знову ніби здалека долетів голос Грісса. — А на Шпіцбергені німці є?

— В штабі нам говорили, що на початку війни туди заходили їхні підводні човни, а зараз там радіостанція в Свеа. Та ми й самі не раз приймали звідти метеозведення. Чи не так, Патрік?

— Вони сповіщають погоду для своїх літаків, що баражирують вздовж норвезького узбережжя. Більше там у них нічого нема… «Вони вже вирішили летіти на Шпіцберген, без мене вирішили…»

— А де будемо сідати? — не міг заспокоїтись Грісс.

— Прилетимо — побачимо. Архіпелаг великий. Не обов'язково сідати в Свеа, спробуємо дотягти до Баренцбурга.

— А навігація в цих широтах вже почалася? — запитав Патрік.

— Тут Гольфстрім, малий, а він дозволяє плавати цілий рік. Чи тебе не вчили географії? — знову ласкаво посміхнувся шеф.

— Рибалки напевне зараз сюди не запливають, га, Білл? — спитав Грісс. — Ну, скажи. Ти ж усе знаєш.

— Та що це ви з ножем до горла! — раптом вибухнув Уолтінг. — Скоро про все самі знатимете, недовго лишилося.

Патрік не ризикував більше розпитувати, зарився у свої цифри, виписував їх на аркуші бортжурналу кривими стовпчиками, прислухаючись до того, як гупає у пораненому плечі кров. У ці хвилини він з насолодою повернувся б туди, до спокійних галявин дитинства, під надійний захист материнської любові, проте невблаганний час рухав його вперед, назустріч невідворотним подіям.

— Значить, на Шпіцберген, — промовив він уже спокійніше.

— На Шпіцберген, — підтвердив Уолтінг, вдивляючись у різнокольорові позначки на карті.

— Стійте!.. Стійте!.. Зупиніться!.. Туди не можна! Не можна…

Крик розірвав монотонний гуркіт моторів. Вони з Біллом одночасно подивилися на пасажира і побачили, що він стоїть на колінах і благально простягає до них руки.

— Туди не можна! Нам треба летіти в Лондон! Тільки в Лондон!

Білл потер перенісся і ніби знову заглибився у вивчення карти, заправленої під прозору стінку планшета. По паузі спокійно сказав: