Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Глом-фіорд врізався у материк на добру сотню кілометрів, і скрізь його обступали прямовисті громаддя скель, без будь-яких ознак життя. Патрік вже трохи оговтався, поборов заціпеніння, що охопило його в перші хвилини зустрічі з чужою землею. Думка про те, що він не лише радист, але і стрілок, примусила його піднятись до кулеметів. Висунув голову під плексигласовий ковпак турельної установки, і ледь не скрикнув від захоплення: рідкісної краси пейзаж відкрився його очам. Злегка підсвічені невидимим сонцем ланцюги гір, як і раніше, висіли над хмарами. Нижче чорніли, ніби опушені хутром, лісисті схили, а ще нижче, до закінчувався ліс, лежали дивовижної блакиті сніги. На широкому, у кілька десятків кілометрів, несподівано зеленім плато тулилося невелике селище, що мало ту ж саму назву Глом-фіорд.

Коли «бофорт» злетів над плато і заклав крутий віраж, Патрік переконався, що селище дійсно крихітне — навкруг гостроверхої кірхи юрмилися десятки зо три будинків. Над їхніми дахами мирно піднімалися в небо вранішні дими — хазяйки топили печі, чоловіки, ні про що не здогадуючись, спускалися до фіорда, де біля невеличкого причалу похитувались на хвилях риболовецькі баркаси. Глом-фіорд не чекав гостей. Проте на північно-східній околиці селища раптом спалахнуло одразу три багаття. Літак прямував до них і, знизившись, пішов на посадку. Губити час на більш детально вивчення посадочного майданчика льотчики не стали. Однак приземлились вдало. Поки Білл вирулював на злет, розвертаючи літак грудьми на вітер, від крайнього будинку відділились якісь фігури з ношами в руках, на котрих лежав чоловік. Чомусь пригинаючись, вони бігцем кинулись до літака.

— Ану, візьми цих хлопчиків на мушку! — крикнув Патріку Бен Грісс, одкриваючи бокові двері.

Патрік виконав наказ, проте швидко переконався, що ті хлопчики їм нічим не загрожують. Вони підбігли ближче до літака, опустили на землю свої ноші і чимдуж кинулись бігти назад до будинку. Чоловік на ношах щось кричав і силився встати, проте струмінь повітря од гвинтів клав його на ноші знову і знову. Грісс жестом наказав Патрікові стрибати на землю. Вони вискочили з літака і підбігли до непрошеного пасажира. Украй знесилений чоловік повторював захриплим від натуги голосом:

— Мартін Кребс… Я — Мартін Кребс…

З бідою вони заштовхнули його у літак, задраїли двері і подали знак Біллу. Заревіли могутні мотори, машина стрепенулась, напружилась усім своїм дюралевим тілом і, підскакуючи на луговому купинні, одірвалась од землі. Патрік поглянув на годинник — від посадки до зльоту минуло вісім хвилин… Що ж, це зовсім непогано!

Він посадив пасажира у відсік другого стрілка і, пробираючись до свого робочого місця, радо посміхнувся думці: «Ну, й молодці ж, ми — справжні аси, чорт нас забирай! Раз, два — і знову в повітрі». Сідаючи у своє крісло, він кілька разів хукнув на задубілі пальці і увімкнув рацію. У навушниках соловейком заливалась морзянка — база чекала на відповідь.

Спитавши дозволу у Білла радирувати на базу про те, що цей Кребс уже на борту, Патрік склав текст телеграми і заходився її зашифровувати. Ряди цифр множились, виростали в колонку, а він все ніяк не міг вгамувати радість, що піднімалась з глибини душі. В грудях у нього буквально все танцювало від розуміння того, що відхилення од курсу обійшлось їм так недорого. Зараз Патрік почувався цілком безпечно, як у ті нечасті хвилини дома, коли шкільні завдання всі виконано і можна, відірвавшись від суєти і неприємних домашніх справ, посидіти ввечері в своїй кімнаті, під зеленим абажуром торшера, наодинці з улюбленою книгою. Патрік яскраво уявив собі, як, повернувшись на базу, вони в нагороду за блискуче виконане завдання отримають подяку командування і обов'язкову в таких випадках відпустку. Він поїде з мамою додому, в Лондон. Цілий тиждень буде насолоджуватись тишею, затишком і ласкою місіс Белч… Тут йому пригадалась Вів'єн. «Дивно все-таки, чого вона потяглася в таку далечінь? Це, певне, мама взяла її з собою, щоб не було тоскно в дорозі. Але ні, тут явно щось криється. Жінки завжди за спиною у нас влаштовують якісь свої справи…»

Патрік поблажливо посміхнувся. «Звичайно ж, вони думають, що їх наміри чоловіки не здатні розгадати. Все прозоро, дорога місіс Белч! Лаштуєте Вів'єн мені у наречену і думаєте, що ваш синок ні про що не здогадується? Коли б то так…» Замріявшись, він забув навіть про колонки з цифрами, в яких був секретний рапорт базі…

І в цей момент «бофорт» атакували «месершміти». Це була патрульна пара, яка випадково опинилась на їхньому шляху при виході з Глом-фіорда. «Месершміти», як на навчаннях, швидко вишикувались один за другим у хвіст їхнього бомбардувальника.

— Патрік, до кулеметів! — почувся у шоломофоні крик Білла Уолтінга.

Радист кинувся до турелі, а літак тим часом каменем упав до самого прибою. «Месершміти» залишились під хмарами, — і шугали там, мов шуліки, готові ринутись з висоти на майже беззахисну машину. Німці розуміли, що подітись «бофорту» нікуди, і не поспішали атакувати. Під скелями бомбардувальник міг ховатися ще хвилину-другу, не більше, — за мисом його чекало відкрите море, до винищувачі без особливих труднощів розправляться з ним. Це розумів навіть недосвідчений у таких справах Патрік і тому не здивувався, коли побачив, що Білл круто повертає ліворуч. «Месери» просвистіли над головою, не встигнувши жодного разу вистрілити. Тепер їм доводилось розпочинати свій маневр спочатку. З німецькою точністю ввійшли у віраж і націлились на нову атаку. Стало ясно, що Білл всього на кілька хвилин відтягнув розправу. Зараз, коли «бофорт» прямував у відкрите море, вже ніщо не могло перешкодити їхній атаці. Вони літали швидше, мали вільніший маневр і зброя у них була могутніша — гармати. Патрік бачив, як ведучий «месер» невблаганно наближався, проте стріляти не було сенсу — пара легких кулеметів на такій відстані не могла зашкодити винищувачеві. Не одриваючись, дивився на противника у розграфлений кружок прицілу, і дивне почуття оволодівало ним все більше. Чомусь здавалось, що ця трагічна ситуація, розв'язка якої має статися буквально наступної миті, несправжня, що про все це він десь чув або читав, а можливо, бачив у кіно, що все це його особисто не стосується, а відбувається з кимось іншим. Видно, саме тому він не відчував зараз страху, від якого ще зовсім недавно кров холонула в його жилах. У нього навіть не тремтіли руки, коли у відповідь на вогонь винищувача він натиснув на гашетку, а побачивши, як позначена вогненними крапками і тире траса лягає під крило «месера», відчув навіть прилив мстивої радості.

Проте перша черга не досягла мети — ворожий винищувач пронісся над головою і пішов убік, звільняючи місце для колеги, що летів слідом. Другий виявився ще більш нахабним — без жодного пострілу підлетів так близько, що можна було розгледіти білобрисе, зовсім ще хлоп'яче лице льотчика. Патрік натис на гашетку перший. Рій виблискуючих вогненними хвостами джмелів уп'явся винищувачеві прямо в лоб і на очах у Патріка зім'яв капот на моторі. «Месер» почав диміти, над ним зметнулись язики полум'я. Хлопець пронизливо закричав. Якась звірина радість оволоділа ним, вивернула навиворіт усе його єство. А коли німець клюнув носом, а його літак петляючи, неначе п'яний, пішов донизу, у Патріка з очей бризнули сльози захоплення. Вже не бачив нічого, окрім «месера», що летів у море і тягнув за собою чорний шлейф масного диму, і зовсім забув, що за тим збитим заходить на атаку другий, який уже встиг розвернутися. Забув, тому що ці кілька секунд зовсім не володів собою. До тями його привів сильний поштовх у плече. Він раптом побачив розбитий на друзки плексиглас, відчув різкий удар вітру, що увірвався під ковпак, помітив на пальцях, як йому видалося, паруючу кров і знепритомнів.

… Із небуття, тягнучи за собою шлейф чорного диму, вийшла мати. Вона посміхалась і докірливо похитувала головою.

— Хіба так можна? — говорила вона ласкаво. — Це тільки дівчатка від одного вигляду паруючої крові непритомніють. Ти ж мужчина! Адже ти мужчина, Патрік!

— Так, мамо, я мужчина, — прошепотів радист і розплющив очі.

Над ним схилився Бенджамен Грісс. Тримав у руках ножа і обережно розрізав рукав шкіряної куртки над його, Патріка, плечем. Нижче плеча рукав був пошматований і залитий кров'ю. Помітивши, що радист прийшов до тями, Бен посміхнувся і повернув голову до ілюмінатора. «Ні, хлопче, я не знав, — гудів у вухо густий бас, — не підозрював навіть, що ти такий… Тепер потерпи трохи, все буде добре… Рана незначна. Клюнуло глибоченько, але навиліт і… Дякуй своєму патрону святому Патріку Ірландському, що залишив цілими кості…» Ні, це говорив не Бей. Голос його гудів у вухах, а губи не ворушились. А потім було навпаки: Бен щось говорив, а голосу Патрік не чув. Проте не біда, адже все зрозуміло, тому що пілот говорив очима. Вони у нього виявились дуже добрими і такими виразними, що слова були просто не потрібні. Бен вправно перебинтував своєму радистові руку нижче плеча. Вперше за час їхнього недовгого знайомства посміхнувся широко і підбадьорливо, потім, що було вже зовсім не в його стилі, ласкаво поплескав Патріка по щоці. Цей майже батьківський жест ніскільки не образив радиста, навпаки, зараз він сприйняв це як визнання, як посвячення у до кінця вірну солдатську дружбу. Блакитні очі радиста світилися, в ці хвилини він був щасливий, через що, мабуть, і не почував болю. Так бувало в дитинстві, коли він стрімголов нісся, перечепившись, падав, готовий розридатись, і чув над собою: «Дивіться, який наш Патрік молодець. Так боляче забився і не плаче, справжній мужчина росте…»

— Відпочивай, — сказав Грісс. — Трохи пізніше відстукай Вентлі, що в нас тут все гаразд… Повний, мовляв, порядок.

Бенджамен підморгнув радистові. Зіщулившись від несподівано різкого болю, Патрік кивнув і спробував посміхнутися. Посмішка вийшла кислою. На очі набігли непрошені сльози. Не плакав, тільки все навкруги потонуло ніби у густому тумані.

— Порядок… Повний порядок… — відповів тихо, майже пошепки, але Грісс почув.