Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Розвідники перезирнулись. Кожен з них, здавалось, уважно оглядав усе навкруг, і ніхто того не побачив, а лейтенант таки угледів. Недарма дід Тюря в тайгу запрошує, очі в нього і справді, як у рисі.

— Повзуть, — захвилювався Гриня.

— На контражурі неозброєним оком не видно, — спробував я пояснити причину нашого промаху. Проте лейтенант не збирався нас лаяти. Це під час навчання він не давав нам спуску, а тут на це не було часу.

— Розгорни рацію і зв'язуйся з Першим, — наказав він Кілару.

— Єсть, товаришу лейтенант!

— Всім відійти з площадки. — Бояров одступив за камінну брилу, зручніше вмостився на її уламку і жестом покликав всіх, крім радиста, до себе. — Ось що, товариші: переправлятися будемо тут, у Тромсьє. Зараз зв'яжемось… Викличемо сюди нашу авіацію, і, поки вона буде прасувати дорогу, бомбити гавань і порт, ми з вами знайдемо щось, на чому рушимо на той берег. Завдання всі зрозуміли?

— Ясно, як темна піч, — не стримався Сашко.

— Що вам не ясно, Воскобойников?

— Та ні, мені все ясно. Тільки де і як добути, так би мовити, плавзасоби? Хто їх для нас там приготував? І потім, як тільки ми сунемось на відкриту воду, вони ж від нас мокрого місця не залишать. Я так розумію?

— Перш за все облиште свій тон, — звів брови лейтенант, — тут не Приморський, а ми не дівчатка, перед якими ви звикли…

— Товаришу лейтенант, Перший чекає, — кинув, одриваючись від рації, Гриня.

Бояров зиркнув на Сашка. Так дивляться на учня, якому пощастило втекти від кари вчителя. Він розкрив планшет з картою і підсів до радиста. Але перш ніж розпочати розмову з Першим, наказав:

— Тюрин, спустіться вниз і розвідайте обстановку. Ми йдемо слідом за вами. Погляньте уважно, може, там якась посудина, човен, пліт або ще щось підходяще.

— Дозвольте виконувати? — одними губами промовив Тюрин і, підхопивши свій автомат, зник у розщелині.

Ми спустилися вже до самого прибою, коли з високих круч протилежного берега, якими звивалась єдина сухопутна дорога, зірвалась лавина. Бомби лягали прицільно. Сховатися від наших ІЛів німецьким дивізіям було нікуди. Вогненний смерч зрізав з дороги і з запаморочливої височини кидав донизу машини, коней, вози, гармати, людей. Усе летіло, розбиваючись об кам'яні виступи, тягнучи за собою шлейфи осипів, і з шумом надало у воду. Хвилі біля протилежного берега кипіли. Містечко на острові притихло, затаїлося.

— Та невже в них там нема зеніток? — сказав той-таки непогамований Сашко.

— Очікують, — непевно мовив Гриня.

— Так, так, ждуть біля моря погоди.

— Знаєш, скільки треба зеніток, щоб прикрити таку дорогу? Ото ж воно і є… Їм важливіше моста прикрити.

І, ніби почувши ту розмову, в порту залопотіли зенітки. Це був уже другий загін нашої авіації. Якщо на горішній дорозі працювали ІЛи, то портом і підводними човнами займались «пішаки», так звали у нас на фронті пікіруючі бомбардувальники Петлякова. Як годиться, вони зайшли з боку сонця і ринулись у провал між гранітними берегами фіорда, скидаючи бомби на порт і на базу підводних човнів, на танкери, що стояли біля причалів, і на понтонний міст, який теж не обійшли увагою. Скинувши боєкомплект, «пішаки», несамовито ревучи моторами, відлітали в повитий голубувато-сизою пеленою морський простір і, набравши висоту, знову заходили з боку сонця і кидалися на Тромсьє, розстрілюючи його з гармат і кулеметів. А внизу біля бензосховищ і мосту, захлинаючись, часто-часто лопотали зенітки.