Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Фронт, передова з смертями, що нікого не дивують, залишились десь позаду. Все-таки дивно влаштована людська пам'ять. Пройшло тільки шість годин, а минуле життя ніби відсунулось кудись у далечінь і згадується вже поряд з картинами дитинства, юності…

Ми йшли і йшли за лейтенантом і кожний з нас думав про щось своє. Мріяти тут ніколи, а думки різні не полишають голови. Про те, що звалося ближчим майбутнім, думати не хотілося. Там чекало на нас те, про що можна думати, але передбачити ніяк не можливо. Та й досвід підказував, що думати про нього не варто. Передчуття близької небезпеки ятрило душу, але я гнав його геть, разом з думками, що народжували Гюго. Я знав: даси страху заволодіти душею пиши пропало. Намагався згадувати про хороше, що було в моєму житті до цього рейду. Забобонним марновіром я не був ніколи, проте чомусь тривожився — дуже вже вдало почався наш рейд. «Що вдало починається, може погано скінчиться», — любив говорити Сашко Воскобойников. Він ішов поперед мене, нагнувшись під вагою своєї ноші, і, певне, думав про то ж саме, що і я.

Нас налякали дикі качки. Вони пурхнули з-під ніг, з щілин між камінням. З шумом і криками впали недалеко на плесо маленького озерця і розкололи його люстерко на тисячі блискучих скалок.

— Ну, холера! — махнув рукою Сашко. — Прямо мороз по спині.

— Одразу видно, не мисливець ти, Сашуню, — зауважив не обертаючись Тюрин. — От у нас у Заураллі, кожен з малих літ…

— Розмови! — прикрикнув на них лейтенант. — Дихання… І так з графіка вибились.

Ми наддали ходи і через годину з гаком стояли вже на гранітній площадці над каньйоном. Внизу, на тисячу метрів нижче металево виблискувало море. Це був фіорд. Справжній, класичний. Він розсікав гранітну товщу берега так глибоко, що навіть з цієї запаморочливої висоти, на якій стояли ми, п'ятеро розвідників, кінця йому не було видно. Праворуч, там де фіорд виходив у відкрито море, виднівся острів менше ніж на половину забудований неначе дитячими кубиками. То було містечко, на околиці якого досвідчене око одразу помітило замасковані чорно-зеленими плямами і смугами круглі, приземисті резервуари для пального. Од бензосховищ через острів пролягала нитка трубопроводу. Вона уривалась на північній околиці містечка біля морського порту і бази підводних човнів. З висоти човни (їх було три) нагадували веретена, навіщось кинуті у воду.

— Господи, боже мій, і тут люди живуть! — висловився Сашко.

— Тромсьє, — промовив Бояров.

— Що ви сказали? — спитав Гриня. Він боявся висоти, а тому тримався далі від урвища.

— Місто зветься Тромсьє, — пояснив голосніше командир нашої групи. — Звідси йшли досліджувати північні широти Нансен і Норденшельд.

— Ти диви, яке знамените містечко, — не вгавав Сашко. — А з виду зачухане, заштатне.

— А де йому тут справжньому… — гріючи диханням задубілі пальці, сказав дід Тюря. — До йому, сердешному, поміститися у цій щілині? Маленький і то на одній нозі стоїть.

— Дорога нам на той берег, — роздумуючи мовив лейтенант, — або через гори в обхід, а це більш, як сто кілометрів крюка, або через місто.

Ми мовчали. Розуміли, через Тромсьє підемо, іншого шляху нема.

— Там у них, ніби міст, — зауважив Гриня, — понтонний. Охороняють. Зенітки з обох боків…

— Це тобі не Приморський бульвар, а прифронтова полоса.

— Ти, Воскобойников, свій Приморський у сні бачиш, — сказав лейтенант. Він уважно роздивлявся протилежний берег. — Ти краще поглянь на верхню дорогу. Там дивізії три, не менше.

— Де? — схопився за бінокль Сашко.

— На тім боці. Бачиш, дорога від перевалу спускається…