Вершники на Інгулі

Шумана. Студентка столичної консерваторії Зінаїда відразу ж пішла за

квитком, придбати який, втім, не вдалося. Подруги розповіли їй про місцеву

музичну школу Нейгаузів із кращими викладачами в місті, і про їхнього сина

Генріха, професора Тифліської консерваторії, який бував тут наїздами й мав

великий успіх як піаніст. У той же день тітка Зінаїди показала їй у вікно

гуляючих навколо кавалерійського плацу старших Нейгаузів і Генріха з

Міліцею Соколовою, про яку говорили як про наречену музиканта. Із

труднощами все-таки діставши квиток на концерт у переповнений спекотний

зал дівчина, спокушена раніше столичним виконанням Рахманінова,

Гофмана, Стравинського, за її спогадами, почала слухати з великим

упередженням, “але після першого ж акорду зрозуміла, що це піаніст, який не

поступається, а в багатьох відношеннях і перевищує усе, дотепер мною чуте.

Після концерту я була як у сні. Його співучий, звук його темперамент,

загальне ціле – скорили мене. Я повернулася додому зовсім переповнена

щастям, що ця людина живе собі в Єлисаветграді й таке витворяє”. На другий

день Зінаїда пішла до Нейгаузів, представилася Генріхові, брала в нього

уроки, а з від’їздом професора восени до Тифлісу – у його сестри Наталії.

Через рік (за який у місті часто мінялася влада, Єремєєви переїхали

від Карпенків у зняту кімнату, одна із сестер Зінаїди вийшла заміж) приїхав

професор і заняття відновилися. Восени 1919-го, при денікінцях, Нейгауз