Вершники на Інгулі

перебрався до Києва, умовивши це зробити й свою ученицю.

141

У місті на Дніпрі Зінаїда зупинилася в маминої молодшої тітки. У

важкий час, приїхавши одного разу за пшоном до Миргорода, вони втратили

паспорти. За словами дівчини, тоді “білі чинили один єврейський погром за

другим, а в нас обох був південний тип. Батько в мене був росіянином, а мати

напівіталійка (прізвище мого діда було Джіотті), і ми обидві походили на

єврейок. За спекуляцію в комбінації з єврейською зовнішністю нас могли

викинути з поїзда на повному ходу…”. Начальник станції, до якого

звернулися жінки за допомогою, обізвав їх спекулянтками, пообіцяв

розстріляти. Зінаїда впросила його подзвонити до Єлисаветграда “моєму

дядькові Карпенку, який був начальником кавалерійського училища…я

почула в трубці голос самого дядька. Начальник станції й мій дядько були на

ти, вони виявилися однополчанами”. Жінки одержали довідки й незабаром зі

своїми лантухами дісталися до Києва. Після смерті тітки Нейгауз забрав

захворілу Єремєєву до себе на квартиру й вони стали сім’єю.

У Москві, вже коли родина мала сина Адріана й чекала на другу

дитину, Зінаїду потрясла звістка, що вищезгадана Міліца Бородкіна від її

чоловіка років два тому народила доньку, записану Міліцею Генріхівною

Нейгауз. У стресовій ситуації у жінки з’явилась думка про суїцид, потім вона