Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука

Депутатська група „Соборність» рішуче засуджує непарламентські способи вирішення проблем у Верховній Раді України та відверте кримінальне шахрайство, які підривають авторитет єдиного законодавчого органу держави в очах українського народу і світової громадськості, та вимагає створення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України по розслідуванню фактів фальсифікацій та службових підлогів, що мали місце в українському парламенті, встановленні імен винуватців та притягненні їх до передбаченої законом відповідальності».

Незважаючи на черговий скандал, новообране керівництво Верховної Ради на цей нечуваний випадок не реагувало ніяк — відбулося мовчанкою. Члени пропрезидентської більшості теж робили вигляд, що нічого не трапилося. Деякі з них пробували захищатися тим, що, мовляв, порушення робилися винятково в інтересах держави. Але чи можливо взагалі шляхом беззаконня, шахрайства і обману досягнути добра, свободи і справедливості? Часто трапляється, що благими намірами вимощують дорогу до пекла. Однак парламентський шахрай навіть благими намірами не керувався.

Хоча Віктор Медведчук називав і називає події парламентської кризи в Україні „оксамитовою революцією», їм більше пасує визначення „оксамитове шахрайство». В усій цій далеко „не смачній» історії В.Медведчук вирішував питання усунення О.Ткаченка з посади Голови Верховної Ради України не лише для того, щоб догодити Л.Кучмі, а передовсім — щоб зайняти її самому. Його кандидатура розглядалася найпершою, і про це писала преса. Проте ситуація не склалася на користь В.Медведчука — мусив поступитися Іванові Плющу, але і сам все-таки дещо виграв — обійняв посаду першого заступника голови парламенту. Теж неабиякий успіх „не останнього в Україні юриста».

—––––––––––––

[1] З виступу в УТН-Панорамі 24 січня 2000 року.

[2] З інтерв’ю газеті „Факты» від 28 квітня 2000 року.

МАЙСТЕР КОЛО СУДОВИХ СПРАВ

Як юрист я привик відповідати за кожне своє слово, і до всього відношуся зважено.

Віктор Медведчук1

Численні факти брутального топтання Конституції України, законів України, регламенту Верховної Ради України, фальсифікацій законодавчих актів та інших порушень норм права і моралі, які було допущено у ході парламентського оксамитового перевороту січня-лютого 2000 року, привернули пильну увагу ЗМІ та громадськості. Автор цих рядків присвятив даній темі цілу брошуру „Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України». 4 квітня 2000 року її скорочений виклад опублікувала газета „Сільські вісті». Публікації викликали великий резонанс. Запахло не лише черговим скандалом, а й відповідними висновками — і це напередодні розгляду Конституційним Судом України подання народних депутатів України, які оскаржували залежність рішень, прийнятих від імені Верховної Ради України, в Українському домі 21 січня і 7 лютого 2000 року.

Чи не найбільше занепокоївся публікаціями В.Медведчук. На засіданні координаційної ради парламентської більшості, яке відбулося 10 квітня 2000 року, Віктор Володимирович порушив питання щодо публікації в „Сільських вістях» статті Д.Чобота „Оксамитове шахрайство найвищого ґатунку» і виходу книги з подібною назвою, які, на його думку, ображають честь і гідність Верховної Ради України. В.Медведчук вніс пропозицію:

„Звернутися до суду з цих питань безпосередньо і до Генерального прокурора, тому що в діях народного депутата Чобота є всі ознаки злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, і я думаю, що це повинно бути предметом розслідування та відповідних рішень Генерального прокурора». Так майстерно „не останній юрист» перекладає вину із хворої голови на здорову і пробує подати злочинцем не парламентського організатора численних фальшивок і фабрикацій, а того, хто про них відверто написав. Пропозицію Медведчука гаряче підтримали депутати Л.Кравчук, М.Бродський, Ю.Ключковський. Правда, останній поставив запитання: а хто ж буде суб’єктом звернення до суду, хто підпише заяву? На що В. Медведчук кинув репліку:

— Заяву підписує Плющ Іван Степанович. Останнього на засіданні координаційної ради більшості не було. Сказано — зроблено. Виконуючи задумане В. Медведчуком, новообраний пропрезидентською більшістю в концертному залі колишнього музею Леніна спікер українського парламенту І.Плющ того ж дня (10 квітня 2000 року) підписує позовну заяву в Радянський народний суд м. Києва до народного депутата України Д.В.Чобота і газети „Сільські вісті» про захист честі, гідності та ділової репутації Верховної Ради України». Іван Степанович пише, що відомості, поширені у статті „Оксамитове шахрайство найвищого ґатунку», автором якої є Д.Чобіт, „не відповідають дійсності та паплюжать честь і гідність та ділову репутацію єдиного органу законодавчої влади в Україні — Верховної Ради України». До таких, на думку позивача, належать такі висловлювання:

„Для підтримки курсу новообраного Президента України в парламенті штучно створено депутатську більшість, до якої, як проголосили її керівники, „записалися» 258 осіб».

„…більшість мала право обрати бажаних їй керівників. Але потрібно було робити це легітимне — у суворій відповідності з Конституцією, законами і Регламентом Верховної Ради».

„Але організатори більшості її зігнорували, влаштували в залі на ранковому засіданні 20 січня справжній бедлам».

„Через мегафони Олександр Ємець, Леонід Кравчук і Геннадій Удовенко оголосили, що О.Ткаченко вже не Голова Верховної Ради України, бо вони нібито зібрали 230 підписів за його відкликання. Однак не тільки 20, а й 21 січня такої кількості підписів не було зібрано. Бо якби було, то поширили б відповідний документ».

„Більшість, усупереч чинному законодавству, 20 січня оголосила про прийняття шляхом поіменного голосування підписами постанов „Про внесення змін та доповнень до Регламенту Верховної Ради України», „Про відкликання Голови Верховної Ради України», „Про відкликання Першого заступника Голови Верховної Ради України».

„Про „прийняття» цих рішень керівники більшості ввечері того ж дня протрубили на всю Україну. Хоча це не відповідало дійсності. Не тільки тому, що голосування підписами є протизаконним, а й тому, що під жодним з оголошених документів потрібних хоча б 226 підписів не було. Більше того, навіть наявні підписи стали предметом усіляких маніпуляцій та шахрайства. Прикладом може служити документ, покладений у фундамент діяльності пропрезидентської більшості» .

„Як відбувалося шахрайство, важко сказати, можна лише здогадуватися».