Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Рейґан провів у ній вісім років, очолюючи найбільший і найрозвинутіший штат Америки, який за обсягами промислового виробництва вже тоді випереджав переважну більшість країн світу.

Рейґан запровадив у своїй роботі стиль, принципово відмінний від стилю попередників: замість того, щоб особисто займатися всіма, навіть третьорядними проблемами роботи адміністрації штату, він зосередився лише на ключових питаннях. Зокрема, в перший же рік свого губернаторства йому вдалося навести лад в Берклійському університеті, який був чи не головним центром екстремістсько-лівацького студентського руху в США в 1960-ті роки.

«Нєт, містер Брежнєв!»

Рейґан дуже швидко став визнаним лідером консервативних сил у загальноамериканському масштабі. Й уже 1968 року був реальним претендентом у кандидати на президенти США від Республіканської партії. Проте він програв тоді досвідченому Річарду Ніксону. Перемога Ніксона на президентських виборах у листопаді 1968-го означала, що він автоматично буде висунутий кандидатом від республіканців і 1972 року, а наступний шанс Рейґан отримає лише 1976 року, коли йому виповниться вже 65 років, а в такому солідному віці ще нікому не вдавалося стати президентом США. Багатьом його шанувальникам тоді здалося, що «потяг Рейґана вже пішов». Проте сам Рейґан з цим був категорично не згодний. Тим, хто передрікав «смерть» штату Каліфорнія під керівництвом «актора-невігласа», довелося крізь зуби визнати, що за 8 років губернаторства Рейґана Каліфорнія не просто «вижила», а перетворилася на найважливіший фактор впливу на політичне та економічне життя всього американського суспільства.

Попри це, Рейґан програв боротьбу за право стати республіканським кандидатом і 1976 року, щоправда, з дуже незначним відривом, — президенту Джеральду Форду, який замінив Ніксона після Вотергейтського скандалу. Форд, у свою чергу, програв президентські вибори демократу Джіммі Картеру.

Саме тоді Рейґан визнав у розмові з сином, що найбільше шкодує про свою поразку через неможливість зустрітися в ролі президента США з… радянським Генеральним секретарем Леонідом Брежнєвим: «Я б сидів і слухав, як протягом двох годин перекладач доводить до мого відома, яких поступок чекає містер Брежнєв від президента Сполучених Штатів, якщо останній хоче зберегти дружбу з Росією. Потім би я повільно підвівся, обійшов би довкола столу й прошепотів би містеру Брежнєву на вухо по-російськи: «Нєт!» Мені справді дуже шкода, що тепер цього не відбудеться».

Шкодування виявилися передчасними. 1980 року Рейґан таки використав свій шанс, став президентом і повів дуже жорстку політику стосовно СРСР, яка й стала однією з причин загибелі цієї наддержави. Щоправда, особисто зустрітися з Брежнєвим, обійнявши посаду президента, Рейґану так і не довелося — Генсек, що впадав у маразм, помер менше ніж за два роки після обрання Рейґана президентом, а за цей час особиста зустріч лідерів двох супердержав не відбулася з огляду на напружені двосторонні відносини.

У 60—70-ті роки минулого століття Сполучені Штати, залишаючися найбільшою економічною та політичною потугою світу, переживали кризові явища у своєму розвитку. Програна війна у В’єтнамі стала не тільки й не стільки суто військовою, скільки психологічною поразкою. Значна частина американців втратила віру в те, що саме вони — «хороші хлопці», які захищають увесь світ від «поганих хлопців» — комуністів. Економіка розвивалася невисокими темпами, але при цьому інфляція була дуже значною. Уособленням усіх проблем Сполучених Штатів став 39-й президент Джіммі Картер, демократ-ліберал, за часів якого, за словами Джін Кіркпатрік, «американські літаки не могли літати, ми були сповнені сумнівів і непевності, а радянське правління перебувало на піку своєї могутності». Й саме Рейґан кинув виклик Картеру.

4 листопада 1980 року Рейґан завдав Джіммі Картерові нищівної поразки й оселився в Білому домі на довгих вісім років. 1984 року Рейґан ще більш тріумфально виграв у демократа Волтера Мондейла. Більше того, можна сказати, що правління Рейґана певною мірою продовжилося й на третій термін, позаяк 41-м президентом став рейґанівський віце-президент Джордж Буш-старший, який переміг значною мірою завдяки авторитету свого патрона й попередника.

Рейґан + економіка = рейґаноміка

За що ж більшість американців так полюбили «актора-нездару», який до того ж, здавалося б, не надто переобтяжував себе роботою? Справді, за свідченням одного з його радників, «Рейґан не є керівником картерівського типу, який хоче знати кожну деталь кожного проекту. Він схильний до того, щоб намалювати загальну картину, залишивши розробку деталей сильним управлінцям».

Перш за все — це чисто людські якості, те, яким Рейґан був як людина чи, принаймні, виглядав в очах виборців. Він не справляв враження інтелектуала, глибоко обізнаного в речах, не відомих широкому загалу, але справляв враження людини, яка дивиться на більшість речей у світі так, як пересічний американець. Дуже підняв симпатії до Рейґана й замах, який здійснив на нього напівбожевільний маніяк Джон Гінклі 30 березня 1981 року, на самому початку першої президентської каденції. Рейґана було важко поранено, але поводився він надзвичайно мужньо. Десятки мільйонів американців повторювали його жарти, звернені до медсестри, яка роздягала його перед операцією: «А що, коли про це дізнається Ненсі?» — та до дружини: «Вибач, кохана, я не встиг пригнутися».

Та, звичайно ж, головною причиною популярності Рейґана стали реальні здобутки його адміністрації, перш за все економічна політика, що з легкої руки журналістів отримала назву «рейґаномікиі». Сам Рейґан називав її «економікою, орієнтованою на пропозицію» (supply-side economy). Суть її зводилася до зниження податків як найефективнішого засобу відродження ділової активності та економічного підйому в країні. І справді, справи в Рейґана не розійшлися зі словами — в перші три роки свого президентства він щороку знижував прибутковий податок на 10 відсотків. При цьому це стосувалося й бідних, і багатих. Було запроваджено податкові пільги на інвестиції у високі технології, що дозволило Америці суттєво посилити свій технологічний відрив від решти країн світу, включно з найближчими «переслідувачами» — Японією та Західною Європою. Було створено привабливі умови для іноземного капіталу, й у країну ринув потік інвестицій з усього світу. За роки правління Рейґана Америка перетворилася з найбільшого у світі нетто-експортера на найбільшого нетто-імпортера капіталу. Рейґан астрономічно збільшив державний борг США, ігноруючи похмурі застереження, що він перекладає сьогоденні проблеми на плечі наступних поколінь. Лише в перший рік свого правління Рейґан скоротив витрати державного бюджету на 35 мільярдів доларів і взяв під контроль інфляцію, рівень якої за рік зменшився вдвічі — з 12,4 до 6 відсотків. Водночас Рейґан жорстко урізав усі соціальні програми бюджету. «Це злочин, коли людина, здатна прогодувати себе сама, живе за рахунок податків своїх співгромадян», — говорив президент. Унаслідок цього чисті доходи 10 відсотків найбагатших американців за перші три роки правління Рейґана зросли більше ніж на 20 відсотків і настільки ж скоротилися реальні доходи 10 відсотків найбідніших. Уїдливі журналісти негайно охрестили президента «Робін Гудом навпаки, який відібрав гроші в бідних і віддав їх багатим». Проте більшості американців, вихованих у традиціях індивідуалізму та розрахунку на власні сили, цей курс сподобався.

Єдине, на що президент не шкодував бюджетних коштів, — військові витрати. Рейґан відкинув досягнуті урядом Картера домовленості з Радянським Союзом про обмеження стратегічних озброєнь і натомість почав «зоряні війни» проти «імперії зла», як він публічно (й вельми недипломатично) охрестив Радянський Союз. Суть Стратегічної оборонної ініціативи, яка коштувала десятки мільярдів доларів, зводилася до створення ефективної системи протиракетного захисту над усією територією Штатів, яка позбавила би СРСР можливості гарантовано знищити США у разі виникнення ядерної війни. Новий виток гонки озброєнь, з одного боку, сприяв стрімкому розвиткові у Сполучених Штатах нових технологій, з другого, — призвів до того, що Радянський Союз надірвався економічно. А це стало однією з причин горбачовської перебудови і, зрештою, краху СРСР. З кінця 1950-х і до 1989 року головною ідеєю Рейґана було звільнення Східної Європи від комуністичного панування. Й хоча остаточний крах СРСР і «світової системи соціалізму» відбувся вже за президента Буша-старшого, як слушно зауважив член Ради національної безпеки США Джордж Блуер, «саме в період Рейґана світ переконався, що демократичний капіталізм здолав соціалізм».

Прогнози, які не збулися

За часів президентства Рейґана, року так десь 1983-го, радянські експерти «переконливо» доводили, що рівно через двадцять років під тягарем величезного державного боргу американська економіка зазнає неминучого краху, який призведе якщо не до ліквідації Сполучених Штатів як таких, то до різкого зменшення їхнього економічного та політичного впливу у світі. Комуністичні прогнозисти влучили пальцем у небо. Незабаром припинив своє існування сам Радянський Союз, а Штати стали єдиною у світі наддержавою, абсолютним лідером у сфері високих технологій. І якщо до президентства Рейґана можна було вести мову про скорочення відриву між США та іншими світовими центрами сили у сфері економіки та політики, зокрема Євросоюзом та Японією, то при ньому цей розрив тільки збільшувався. Потужний поштовх, який Америка отримала в епоху Рейґана, відчувається й досі.

Доля Рейґана після завершення президентських повноважень склалася трагічно. Він дуже швидко підупав на здоров’ї, а 1994 року йому було поставлено страшний діагноз — хвороба Альцгеймера. Ця невиліковна хвороба мозку веде до поступового розпаду особистості. Відтак Рейґан прийняв важке, але гідне рішення — попрощався з нацією й усамітнився разом із Ненсі у своїй каліфорнійській резиденції. Він хотів, щоб Америка й цілий світ запам’ятали його сильним та розумним. Так Рейґан прожив ще 10 років, а в останні місяці не впізнавав уже навіть Ненсі.

6 червня 2004 року Рональд-Вілсон Рейґан помер, а його тіло поховане за його волею біля будинку Президентської бібліотеки та музею Рональда Рейґана в містечку Сімі-Веллі, штат Каліфорнія.

Вацлав Гавел:

Інтелектуал, який поконав абсурдистан

Моя уявна відвага та витримка породжені страхом — страхом перед власною совістю, яка так любить мучити мене за зраду — справжню і позірну.

Вацлав Гавел

Дія деяких п’єс Вацлава Гавела, одного з найвизначніших у світі творців театру абсурду другої половини XX сторіччя, відбувається в Абсурдистані. Це вигадана країна, якої ніколи не було і просто не могло бути. І водночас життя в цій «неможливій» країні, абсурдні правила гри, які її правителі нав’язують своїм підданим, а більшість підданих ті правила приймає і навіть (а ось це — найстрашніше) всіляко переконує себе, що все «нормально», до болю нагадує життя в Чехословацькій Соціалістичній Республіці чи в Корейській Народно-Демократичній Республіці, в Ісламській Республіці Іран чи в Українській Радянській Соціалістичній Республіці…