Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Початок 1970-х років у Чехословаччині — період «нормалізації», коли було повністю відновлено всевладдя компартії, з якої було «вичищено» всіх реформаторів, десятки тисяч інтелігентів були позбавлені змоги займатися розумовою працею і на довгі десятиріччя стали кочегарами, мийниками вікон та двірниками, а в суспільстві запанували апатія та зневіра. Організованого опору режимові практично не було. «Я був звідусіль вигнаний, як і більшість моїх колег, — згадує Гавел, — мене навіть звинуватили у «підриві республіки» (хоча не було ні суду, ні арешту), і мені нічого не залишалося, як піти собі геть і усамітнитися: ми з дружиною жили переважно в нашому будиночку в Крконошах (гори на півночі Чехії. — Авт.)». Гавел повернувся до драматургічної творчості, його п’єси мали шалений успіх у всьому вільному світі. А в 1974—1975 роках він був змушений працювати вантажником на Трутновському пивзаводі за 10 кілометрів від їхнього гірського будиночка. Сам Гавел стверджує, що змусило його до цього не безгрошів’я, а «прагнення хоч якихось змін» у житті. Грошей йому справді не бракувало — колеги з Заходу знаходили можливість передавати драматургу кошти за постановку його п’єс у десятках театрів різних країн світу, і цей вантажник приїздив на роботу до провінційного пивзаводу на новенькому «мерседесі» найостаннішої моделі. Недоброзичливці Гавела стверджують, що він просто злякався можливого ув’язнення за «дармоїдство» — адже, вигнаний із Спілки письменників, Гавел, згідно з абсурдними законами ЧССР, перестав бути драматургом і не мав права жити на гонорари від своєї літературної творчості. Величезну популярність у світі здобула його міні-п’єса «Авдієнція», яку сам драматург спершу розглядав як річ «для домашнього вжитку» — для найближчих друзів. У «Авдієнції» пивовар Сладек пропонує колишньому письменнику, а нині вантажнику свого пивзаводу Ванеку «тепле місце» комірника взамін за «маленьку дружню послугу» — щотижня замість Сладека самому писати «хоча б коротенько» звіти про свої настрої та висловлювання для «хлопців звідти». Адже бідний Сладек у справді безвихідній ситуації — він ніяк не може відмовити кагебістам у їхньому «проханні», але й написати звіт, який би їх задовольнив, просто не спроможний…

Організований спротив комуністичній владі в Чехословаччині відновився 1976 року після, як видавалося, зовсім незначної події — комуністичні функціонери вирішили засудити за надуманими кримінальними звинуваченнями 14 молодих музик з гурту «The Plastic People». Гавел познайомився з «пластиками» незадовго до їхнього арешту. І йому не сподобалася ані музика, яку вони грали, ані підкреслена екстравагантність поведінки, ані зверхність, що межувала з хамством, з якою юні рокери спілкувалися з ним — 40-річним «стариганом». Але він доклав усіх сил до організації кампанії захисту цих несимпатичних особисто йому молодиків. Гавел був переконаний, що арешт людей, які абсолютно не цікавилися політикою, а просто «хотіли жити по-своєму, грати музику, яка їм подобається, співати, що хочуть, бути в гармонії із самими собою» — набагато небезпечніше явище, ніж репресії проти будь-якого правозахисника чи політичного опонента комуністів. Він розцінив цей акт комуністичної влади як «атаку тоталітарної системи на саме життя, на саму свободу». «Поступово могло стати звичайним, коли саджають усіх, хто думає по-своєму і хто виявляє свою незалежність, хай навіть у приватному житті». Гавелу вдалося об’єднати на захист «пластиків» практично всіх помітних чехословацьких вільнодумців, багатьох західних інтелектуалів, зокрема видатного німецького письменника Генріха Бьоля. — Ця сутичка з комуністичною владою не принесла явної перемоги жодній із сторін — «пластиків» таки засудили, але тільки чотирьох із 14, та й ті отримали мінімальні терміни ув’язнення. А з неформального «комітету» їхніх захисників за кілька місяців виросла Хартія-77.

Хартія — це водночас і документ, «символ віри» всіх тих, хто зважився відверто заявити про своє неприйняття комуністичного тоталітаризму, підписавши її, і організація, що об’єднала всіх, хто той документ підписав. З трьох співголів Хартії було заарештовано тільки Гавела — комуністичним функціонерам видалося, що завжди чемний, делікатний у поводженні драматург є «найслабшою ланкою» у керівництві чехословацького дисидентського руху, що зароджувався. Як же вони помилилися!

Незабаром з’явився есей Гавела «Сила безсилих». Це — нещадний вирок комуністичній ідеології та практиці, глибокий, по-справжньому науковий аналіз і водночас порадник кожному, хто хоче жити «за правдою», а не «за брехнею».

Гавел називає післясталінські комуністичні диктатури «посттоталітарними». Не тому, що йому дуже сподобався цей термін, а тому, що він просто не знайшов кращого. І, звичайно ж, не тому, що вони перестали бути тоталітарними, а тільки «пізній комунізм» набрав деяких рис, не притаманних попереднім етапам існування цієї системи. Отож, перш за все, комуністична диктатура в 70-ті роки минулого століття перестала бути локалізованою, а прибрала вигляд «світової системи соціалізму», форми і методи якої були більш-менш ідентичними в усіх країнах, де вона панувала. Окрім того, стверджував Гавел, «диктатура є стійкою». Якщо для традиційної диктатури дуже часто характерна імпровізація, то посттоталітарна диктатура має «досконалі і відпрацьовані механізми прямого й опосередкованого маніпулювання суспільством (з опорою переважно на деякі давні структурні моделі російського самодержавства)». Якщо «класичну» диктатуру характеризує атмосфера революційного підйому, героїзму, самопожертви і стихійного насильства в усіх сферах, то в житті радянського блоку в останні десятиріччя його існування нічого подібного вже не лишалося. «Життя в системі, — писав Гавел, — наскрізь проросло лицемірством та брехнею: влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу уярмлено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне звільнення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадянського контролю влади і урядова сваволя — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим; відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона на вільну думку — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу».

Гавел провів глибокий філософсько-соціологічний аналіз проблеми простої людини як жертви і водночас як опори посттоталітарної системи. «Директор овочевого магазину розмістив у вітрині між цибулею і морквою гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Чому він так зробив? Що цим хотів повідомити світові? Чи дійсно ним оволоділа ідея єднання пролетарів усіх країн? Оволоділа настільки сильно, що він відчув непереборну потребу повідомити про свій ідеал громадськість? Чи задумувався він насправді хоч на мить над тим, яким чином таке єднання могло б здійснитися і що це означало б?» Справжній зміст сигналу, який надає цей директор, пише Гавел, зовсім інший: «Я, зеленяр X, перебуваю на місці і знаю, що маю робити; поводжуся так, як від мене очікують; на мене можна покластися і не можна ні в чому дорікнути, я слухняний і тому маю право на спокійне життя». Якби влада відверто змушувала його виставити у вітрині магазину напис: «Я боюсь, а тому беззаперечно слухняний», — йому було б неприємно і соромно. А так він має змогу сказати хоч собі самому: «А чому, врешті-решт, пролетарі всіх країн не можуть поєднатися?»

Гавела кілька разів заарештовували та засуджували. В колонії він працював автогенником, зварювачем, кілька разів хворів на запалення легенів, одного разу ледь-ледь не помер. При цьому за бажання він узагалі міг не сидіти! Чехословацькій комуністичній владі всесвітньо відомий письменник як політичний в’язень був дуже небажаним. Тому його всіляко намагалися випхати за кордон. І перед винесенням вироків, і під час відбування покарання Гавелові неодноразово пропонували «просто» написати прохання про виїзд і гарантували, що через три дні він з дружиною вже буде на Заході. Зрештою пропонували «лише» написати прохання про помилування на ім’я президента ЧССР Густава Гусака, без жодних слів покаяння — і вийти на волю. Але, попри шалений моральний тиск, пряму загрозу здоров’ю і навіть самому життю, жодного такого папірця Гавел не підписав. І він ще стверджує: «Я людина дуже не впевнена у собі, майже неврастенік, панікер, що постійно чогось боїться, лякається телефонного дзвоника…»

Восени 1989 року перебудова в СРСР уже, здавалося, набрала незворотного характеру, в Польщі на перших напіввільних виборах тріумфальну перемогу здобула «Солідарність», вирувала Угорщина. І лише в Чехословаччині панувала цвинтарна тиша, зберігалося всевладдя комуністичних номенклатурників, не існувало жодних масових легальних демократичних рухів. І раптом грянула Оксамитова революція. 17 листопада відбулася перша масова демонстрація, яку влада брутально розігнала, 19 листопада було створено Громадянський форум на чолі з Гавелом, який тільки за півроку перед тим звільнився з в’язниці. 10 грудня було створено уряд національного порозуміння. А вже 29 грудня комуністичний (!) парламент обрав Вацлава Гавела тимчасовим президентом Чеської та Словацької Федеративної республіки. Комуністи мирно віддали владу, визнавши свою повну неспроможність. Справдилися давні слова Гавела: «Суспільство — це загадковий багатоликий звір із прихованими можливостями, і вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має наразі, і вважати, що це його єдине, справжнє обличчя. Ніхто з нас не знає, які можливості чаяться в думках людей».

Гавел згадує, що в перший день його президентства з ним сталося «щось несподіване»: «Коли після свого обрання я вперше прийшов на роботу, мене охопила депресія, стан глибокої пригніченості, заціпеніння і внутрішньої порожнечі… І хоча ще за кілька днів перед тим я був перевантажений справами і постійно чогось не встигав, тепер раптом я не знав, до чого, власне, взятися… Усвідомили ми, що закінчилася поезія і почалася проза. Що закінчився карнавал і надійшла буденщина. Власне, тільки тепер до нас дійшло, скільки складної та цілком невдячної роботи нас чекає попереду й який тягар ми на себе поклали». Відставлені комуністичні номенклатурники сичали, що Гавелова команда дисидентів — «усі ці мийники вікон та кочегари, які ніколи в житті нічим не керували», загублять країну. Але команда Гавела справилася з надзвичайно складними завданнями відновлення у країні демократії та ринкової економіки. Вже в середині 1990-х років Чеська республіка була найуспішнішою з постсоціалістичних країн Центральної Європи.

Перше, з чого почав Гавел, — сформував практично заново правоохоронну систему — за пару місяців змінилося 90 відсотків працівників суду, прокуратури та органів внутрішніх справ. Було повернуто колишнім власникам землю та нерухомість (сам Гавел, до речі, отримав батьківську нерухомість, ціна якої, за мінімальними оцінками, складала 50 мільйонів доларів). Підприємства, побудовані після 1948 року, було приватизовано за сертифікатами. Але, на відміну від, скажімо, українців, пересічний чех за ті «папірці» справді зміг отримати акції промислових підприємств, які приносили реальні дивіденди. Чеська республіка стала членом НАТО та Європейського союзу. Єдине, чого не вдалося зробити Гавелу, — зберегти спільну державу чехів та словаків. Занадто вже сильним було прагнення колишніх молодших братів будувати «власну домівку». Проте «розлучення» відбулося цілком цивілізовано — чехи не привласнили собі, як це зробила Москва, ані золотовалютних запасів, ані зарубіжних активів союзної держави, що розпалася.

«Гавел зумів гідно уникнути головної небезпеки, яка чигає на всіх новоспечених політиків, — у нього не атрофувалася совість», — пояснює секрет успіху президента Емануїл Мандлер, один із його соратників. Сам Гавел каже: «Я взяв на озброєння кредо Масарика: “Головне — не боятися і не красти”».

Найвищим визнанням Гавела-політика стало те, що після 1989 року його обирали президентом іще тричі — у 1990 році він став останнім президентом Чехословаччини, у 1993 і 1998 роках — перемагав на виборах президента Чеської республіки. І якби не те, що більше двох разів поспіль обіймати цю посаду не дозволяє конституція, цілком вірогідно, що Гавела було б обрано президентом ще раз. І це при тому, що йому доводилося проводити глибокі, часом досить болючі для пересічного громадянина реформи.

У січні 1996 року померла Ольга Гавелова, з якою він прожив лише в офіційному шлюбі 32 роки. А через рік 61-річний Гавел одружився знову. Новою дружиною стала актриса празького театру «На Виноградах» Даґмар Вешкрнова, молодша за Вацлава на 17 років. Перед цим президент переніс дуже важку операцію з видалення ракової пухлини в легенях. Більшість лікарів узагалі вважала дивом, що він вижив. А виходжувала його саме Даґмар, яка обожнювала Гавела ще з дисидентських часів.

Після закінчення останнього терміну президентства 2003 року Гавел повернувся до літературної творчості, заснував бібліотеку свого імені, а більшу частину своїх чималих статків розподіляв через власний благодійний фонд серед інвалідів та інших соціально незахищених чехів.

Вацлав Гавел помер 18 грудня 2011 року в своєму будиночку в Крконошах на руках у дружини Даґмар. До самої смерті він залишався дуже авторитетним не лише в Чехії, а й в усьому Європейському союзі, громадським діячем. 2009 року, після українсько-російської газової «війни», Гавел закликав європейців… узагалі відмовитися від російського газу — «краще споживати менше світла та тепла, ніж дозволити їм (росіянам. — Авт.) шантажувати себе». На його думку, в Росії «зароджується новий, особливий тип маніпулятивної демократії або якийсь новий тип диктатури, набагато хитромудріший за комунізм». «Їхні великі компанії поступово скуповують наші підприємства, зростає їхня економічна могутність — і разом з нею політичний вплив». Відтак, на думку Гавела, чи не найбільшу загрозу європейській демократії та свободі нині складає «ортодоксальне російське переконання, ніби вони єдині, хто врятує цілий світ, що типово для теперішнього російського режиму».

Лех Валенса:

Робітник, який переміг червоного дракона

Ми всі в боргу перед Валенсою — більше, ніж це усвідомлюють, може бути, сьогодні в Європі.

Олександр Солженіцин

Інтерв’ю з екс-президентом Польщі Лехом Валенсою стало одним із найважчих у моїй журналістській кар’єрі. Коли Валенса почав відповідати на перше запитання, я з жахом усвідомив, що раптом перестав розуміти польську мову. При цьому майже кожне окреме слово було зрозумілим, але «стулити докупи» жодне речення не виходило. Лише хвилин за п’ять до мене дійшло, що Валенса розмовляє польською приблизно так, як колишній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін розмовляв російською — перескакуючи з одного на інше, не закінчуючи речень, щедро здобрюючи мову просторічними, а часом і лайливими словами. Не дуже велике за обсягом, півгодинне інтерв’ю довелося розшифровувати цілу ніч, намагаючись правильно зрозуміти кожну думку Валенси й «перекласти» її газетною мовою. І інтерв’ю вийшло, як на мене, дуже цікаве.