Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

— відмові працювати в міністерствах та департаментах,

— бойкоті армії та поліції,

— бойкоті всіх англійських банків, страхових товариств тощо.

Різниця між громадянською непокорою та не-співпрацею полягає в тому, що непокора, на відміну від попередньої форми, передбачає демонстративне порушення законів. Найяскравіший приклад — Соляний марш до моря 1930 року, коли Ґанді і сотні тисяч його послідовників публічно порушили закон про державну монополію на продаж солі.

І, нарешті, останньою формою опору є створення паралельних органів урядування — альтернативних державним.

Три десятиріччя, проведені Ґанді на батьківщині після повернення з Південної Африки, — це суцільна історія різних форм сатьяґрахи. У цій боротьбі були «припливи» й «відпливи», але авторитет Ґанді, кількість його прибічників постійно зростали. Зрештою, в середині 40-х років минулого століття британці зрозуміли, що їм таки доведеться надати Індії незалежність. Це означало, по суті, крах не лише найбільшої в історії людства імперії — Британської, а й усієї колоніальної системи.

У серпні 1942 року, коли виникла реальна загроза окупації Індії японськими мілітаристами, очолюваний Ґанді Індійський національний конгрес ухвалив резолюцію, яка отримала назву «Геть з Індії!» — Ґанді вимагав негайного надання незалежності як необхідної умови захисту Індії від японської агресії. Британці кинули Махатму та тисячі його послідовників до в’язниць. Проте вже 15 березня 1946 року британський прем’єр-лейборист Еттлі був змушений заявити, що Індія отримає статус домініону — аналогічний статусові Канади, Південної Африки, Австралії. Останньою надією британців хоча б частково зберегти свої позиції в Індії стала ставка на протистояння індуїстів та мусульман.

Мусульмани завоювали Індію за кілька століть перед британцями і склали більшість панівних класів цієї країни. Впродовж двох століть британського панування мусульманська громада (приблизно п’ята частина населення Індії) частково зберігала своє привілейоване становище порівняно з рештою місцевого населення. Головна їхня партія Мусульманська ліга виступала за збереження панівних позицій своїх одновірців, а у разі неможливості цього — за виділення районів Індії з переважно мусульманським населенням в окрему державу — Пакистан. Британці робили все, аби не допустити єдності двох основних релігійних громад країни. 16 серпня 1946 року в Калькутті, а згодом по всій Індії почалася кривава індуїстсько-мусульманська різанина.

Ґанді робив усе можливе, щоб зберегти єдність країни, яка стояла на порозі незалежності, а головне, припинити братовбивчу різанину. 77-річний Махатма метався між містами та провінціями, де щоразу виникали спалахи міжконфесійного насильства. Він ішов до індуїстів і до мусульман. І там, де він з’являвся, різанина вщухала. Проте одна людина не могла охопити всю величезну Індію.

У міжконфесійних сутичках загинуло не менше 700 тисяч людей, понад 6 мільйонів мусульман і 4,5 мільйона індуїстів змушені були покинути рідні місця, де більшість складали представники іншої конфесії. Індію таки було поділено на два домініони — Індійський Союз та Пакистан, до складу якого ввійшов також нинішній Бангладеш.

15 серпня 1947 року на площі перед Червоним фортом у Нью-Делі учень і послідовник Ґанді Джавахарлал Неру урочисто підняв прапор Індії — країна стала незалежною. Але чому Неру, а не Ґанді? Махатма, буквально вбитий крахом своїх ідеалів і не бажаючи брати участь у святкуванні здобутої такою страшною ціною незалежності, демонстративно покинув столицю.

«Я змушений визнати банкрутство своє, але не принципу ненасильства, — підбив він підсумки своєї політичної кар’єри. — Ненасильство, яке практикувалося протягом 30 останніх років, було ненасильством слабких. Індія не має досвіду ненасильства сильних».

На початку 1948 року на околицях Делі згромадилося 400 тисяч пенджабських біженців-індуїстів. Позбавлені домівок біженці почали погроми мусульман у самій столиці. І щодня Ґанді виходив до людей, пристрасно закликаючи до любові і братерства між індуїстами та мусульманами. 12 січня 1948 року він оголошує шістнадцяте у своєму житті голодування «до смерті» — з вимогою припинити погроми. 18 січня представники індійської та мусульманської громад присягаються у присутності Махатми покласти край протистоянню. І різанина справді припинилася!

Але релігійні фанатики з обох сторін не заспокоїлися. 30 січня 1948 року Ґанді, як звичайно, вийшов з дому до народу, що зібрався послухати його. Раптом з натовпу вирвалася людина, впритул наблизилася до Махатми і тричі вистрелила. Як з’ясувалося згодом, це був індуїстський екстреміст Годсе. На білому одязі Махатми розпливалися червоні плями. Ґанді впав, усе ще тримаючи піднесеною праву руку, якою благословляв людей, і встиг лише радісно (як стверджують усі свідки) промовити: «Рам! Рам!» (Боже! Боже!). І помер.

Людині європейської культури надзвичайно важко зрозуміти, осягнути, а ще важче прийняти як цілість систему релігійних, етичних, філософських та політичних поглядів Ґанді. В чомусь вони видаються незбагненно мудрими, а в чомусь — по-дитячому наївними. Проте Ґанді довів, і, на відміну від дуже багатьох моральних авторитетів і пророків XX століття, довів на практиці, що політична боротьба, яка базується на засадах чесності та самопожертви, в принципі можлива. Що твердження «Політика — це завжди брудна справа» не є аксіомою.

Давид Бен-Ґуріон:

Ідеаліст, який втілив свою «божевільну» мрію в життя

Батьківщину не дають і не отримують у подарунок, не здобувають у результаті політичних угод, не купують за золото й не завойовують кулаками. Її будують у поті чола.

Давид Бен-Ґуріон

Його зріст був лише 150 сантиметрів. Це, мабуть, найменший зі світових лідерів середини минулого століття. Але тільки за зростом. Прем’єр-міністр крихітної держави, яку він сам створив із величезними труднощами і яка, за логікою геополітики, взагалі не мала шансів на існування, дуже швидко став нарівні з лідерами найбільших світових держав, змусив рахуватися із собою та своєю країною цілий світ. Він був ідеалістом «не від світу цього» — у віці п’яти років уперше сформулював мету свого життя, яка виглядала як божевільна мрія, і йшов до її втілення шість десятиліть.