Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Він сформулював два основні принципи безпеки Ізраїлю, яких його наступники дотримуються і досі: 1. Армія оборони Ізраїлю має бути сильнішою за всі арабські армії, разом узяті; 2. Ніколи не можна припустити збройного конфлікту Ізраїлю з якоюсь європейською, американською чи російською армією.

Бен-Ґуріон стояв на чолі держави, яку створив, 15 років — до 16 червня 1963 року. Щоправда, з перервами. Ще 1953 року він здійснив першу «спробу втечі» з вершин влади — добровільно пішов у відставку й оселився з дружиною в новоствореному кібуці Сде-Бокер у пустелі. Цим він хотів довести, що «незамінних людей в Ізраїлі немає». «Щодо створення Ізраїлю, — казав він, — то його створив не я, а єврейський народ». Проте його умовили знову повернутися до влади. Після остаточної відставки він прожив іще 10 років і помер 1 грудня 1973 року у Сде-Бокері.

«Він умів командувати людьми, надихати їх на працю та бій, виявляти в них усе найкраще та високе. Він не вдавався до балаканини, дружніх посиденьок, жартівливих перепалок, поплескування по плечу, обміну компліментами та плітками», — писав про Бен-Ґуріона один із його найближчих помічників Міхаель Бар-Зогар.

«У Бен-Ґуріона був дивний, рідкісний інстинкт — у будь-який період, на будь-якій стадії свого життя й історії свого народу він ясно відчував, де знаходиться центр рішучої дії».

«Бен-Ґуріон — це політичний діяч світового рівня, сама особа якого символізує вражаюче відродження Ізраїлю і його небувалий розвиток», — стверджує Шарль де Голль.

Конрад Аденауер:

Батько нової Німеччини

Якось у жовтні 1963 року я, першокласник, закінчив домашнє завдання й зайшов до батьківської кімнати. Саме в цей час з роботи повернувся тато, який, не знімаючи плаща, відразу сказав мамі: «Ти чула, що Аденауер подав у відставку?» — «А хто це?» — зацікавився я. Не пригадую, що пояснював тато, в пам’яті закарбувалося лише звучне й дуже незвичне прізвище. Так я вперше «познайомився» з Аденауером.

Через кілька років мені, вже старшокласнику, потрапила до рук західнонімецька двомаркова монета. Пооране зморшками старече обличчя було холодним, майже неживим і викликало першу асоціацію з мумією. Вдивившись у зображення, я відчув величезну внутрішню силу і впевненість у собі, які випромінювало це обличчя. «Konrad Adenauer» — розібрав маленькі літерки навколо портрета.

А ще через багато років працівниця канцелярії німецького канцлера завела групу журналістів з Центральної та Східної Європи до кабінету-музею канцлера Аденауера в палаці Шаумбурґ у Бонні. Невелика, навіть тіснувата, скромно вмебльована кімната. Твердий дерев’яний стілець з різьбленою спинкою. Вузький письмовий стіл, на якому лежав старомодний рудуватий шкіряний портфель, увесь покритий шкіряними ж латками. «Цей портфель був старим уже 1949 року, коли Аденауер став канцлером, — розповідала німкеня. — Помічники постійно просили у Старого Конрада дозволу купити йому новий портфель — мовляв, несолідно лідерові великої держави ходити із залатаним портфелем. Аденауер не згоджувався: «Та це ж справжня німецька якість. Тут поставити латочку, там латочку, і він ще послужить». Так і користувався ним до самої смерті в 1967-му». Екскурсовод дозволила мені взяти до рук історичний портфель. І я на якусь мить відчув себе батьком-засновником нової Німеччини.

За своє тривале, 91-річне життя Аденауер пережив крах трьох німецьких держав: імперії Вільгельма II 1918 року (проіснувала 48 років), Веймарської республіки 1933 року (проіснувала 15 років) і нацистського «тисячолітнього рейху» 1945 року (проіснував 12 років). 1949 року він створив четверту в XX столітті німецьку державу — Федеративну Республіку Німеччини. Ця держава існує вже понад шість десятиріч, і абсолютно ніщо не свідчить, що її може спіткати доля попередниць. Аденауерові та його спадкоємцям удалося стерти з чола свого народу тавро найбільшої загрози миру в цілому світі, яке німці змушені були носити впродовж більшої частини минулого століття. Нинішня Федеративна Республіка — шанований і рівноправний член європейської та світової спільнот, має найпотужнішу в Європі економіку та забезпечує своїм громадянам одну з найвищих у світі якість життя.

5 січня 1876 року в родині дрібного судового службовця Йоганна-Конрада Аденауера народилася третя дитина — хлопчик, якого назвали Конрад-Генріх-Йозеф. Через кілька днів Конраду було виписано свідоцтво про народження, в якому зазначалося, що немовля, так само, як і його батько та мати, є уродженцем Кьольна, найбільшого міста індустріального серця Німеччини — Рейнської області, католиком, громадянином Прусського королівства та Німецької імперії.

Син пекаря Йоганн-Конрад Аденауер у віці 18 років уступив добровольцем до прусської армії й 15 років прослужив солдатом. 1866 року в битві з австрійцями під Садовою унтер-офіцера 7-го Вестфальського гренадерського полку Аденауера було важко поранено. Півроку потому він лежав у шпиталях, аж зрештою його було нагороджено орденом і звільнено в запас у званні лейтенанта. Життя довелося починати з «чистого аркуша». Аденауер влаштувався писарем до суду в рідному місті, а через кілька років одружився з дочкою дрібного банківського службовця Геленою Шарфенберґ. Йоганну було тоді вже майже 40 років, наречена була на 20 років молодшою. За 30 років роботи в суді Аденауер-старший дослужився до начальника канцелярії суду вищої інстанції міста Кьольна, був нагороджений кількома орденами й отримав звання «канцлайрат». З одного боку — звання не надто високе, аж ніяк не «генеральське», з другого — він був єдиним на ціле Прусське королівство канцлайратом, що мав лише початкову освіту. «Це була сувора людина, не надто симпатична, але дуже відповідальна та сумлінна», — охарактеризував згодом Аденауера-батька один із його колег по роботі. Абсолютним «монархом» був Йоганн і у своїй родині. Платня була не надто високою, жодних «лівих» доходів він не мав, отож утримувати дружину і п’ятьох дітей було зовсім не легко. Батько підтримував у родині сувору дисципліну, культ праці, по кілька разів на тиждень уся сім’я ходила молитися до церкви, спільною молитвою починали й кожний сніданок, обід та вечерю в домі. Всі біографи Конрада Аденауера згоджуються, що батько мав найбільший вплив на формування особистості майбутнього канцлера в його дитячі та юнацькі роки. Багато-багато десятиліть, до самої смерті Конрада в його спальні завжди висіла фотографія батька.

1885 року Конрад вступив до гімназії Святих Апостолів у рідному місті. Гімназистом він був старанним, проте зірок з неба не хапав — усі дев’ять років навчання постійно був у шістці кращих учнів класу, але жодного разу першим.

Під час випускних іспитів у гімназії найстрашнішим уважався екзамен з латинської мови — треба було перекласти латиною німецький текст, не користуючися словником. І Конрадові вдалося напередодні іспиту дізнатися, який саме текст вони перекладатимуть. Аденауер поділився цією інформацією з однокласниками. В результаті всі вони написали переклад на «відмінно» та «добре», а випуск 1894 року став найкращим у гімназії Святих Апостолів за десять років. Не надто чесно? Але ж результативно!

Після гімназії Конрад не буде вчитися в університеті, а піде працювати, вирішив батько. Адже два його старших брати вже були студентами, на навчання третього просто бракувало грошей. Відтак Аденауер-старший влаштував сина стажером у банківський дім Зелігманів — один з найсолідніших у Кьольні. Проте Конрад пропрацював лише два тижні. Йому все ж таки вдалося вблагати батька дозволити вчитися далі. За два з половиною роки Аденауер пройшов увесь п’ятирічний курс навчання і закінчив Боннський університет із загальною оцінкою «добре», отримавши звання «молодший радник юстиції» — на те, щоб учитися довше, не було грошей. «Я мусив працювати і вдень, і вночі, — згадував згодом Аденауер. — Вночі страшенно хотілося спати, й я нічого не сприймав. Спершу рятувався від сну кавою, але дуже швидко в мене на неї забракло грошей. Тоді я знайшов дешевший спосіб — роззувався і ставив ноги у миску з холодною водою. Сонливість відступала, і я міг учитися далі».

Кар’єра Конрада в перші роки після закінчення університету складалася не надто вдало. Його не взяли до армії — ще в університеті Аденауер надбав хронічний бронхіт, від якого страждав усю решту життя (мабуть, дався юнаки «дешевий спосіб боротьби зі сном»). Відтак улаштуватися на гарну державну посаду йому заважали два «гаки» в анкеті — не відбув строкової військової служби, а до того ж іще католик, що не надто віталось у протестантській Пруссії. Розпочати власну адвокатську практику без досвіду роботи, зв’язків і грошей теж було неможливо. Довгі чотири роки — з 1897-го по 1901-й — Аденауер працював стажером у різних судах та прокуратурі. Усі ці роки він не отримував жодної платні і фактично сидів на шиї в батька. Нарешті 1901 року Конрада було допущено до екзамену на звання асесора, який він склав з оцінкою «задовільно» (зовсім непоганий результат для католика). Через кілька місяців, уже 1902 року, 26-річний Аденауер урешті отримав першу оплачувану роботу у своєму житті — в прокуратурі міста Кьольна. Тоді ж він попрохав руки Емми Вейєр, з якою познайомився за кілька місяців перед тим у місцевому гольф-клубі. Попри згоду Емми, Конрад отримав рішучу відмову від її батьків. Вейєри належали до міської аристократії, а дрібний службовець прокуратури, який отримував лише 100 марок на місяць і до того ж походив з простонародної родини, ніяк не міг, на їхню думку, бути гідною партією для Емми. Проте дівчина заявила, що ні за кого, окрім Аденауера, не піде, і зрештою Вейєри-старші змінили гнів на милість. 26 жовтня 1904 року молодята одружилися. Можливо, вирішальну роль у цьому відіграло те, що Аденауер ще за кілька місяців перед тим узяв річну відпустку в прокуратурі, щоб керувати адвокатською конторою Германа Каузена, який через серйозну хворобу тимчасово відійшов від справ. У цьому випадку, на відміну від державної служби, віровизнання Аденауера, його підкреслена «католицькість» стали не мінусом, а плюсом — Каузен був не лише адвокатом, а ще й керівником кьольнської міської організації католицької Партії центру.

1906 рік став переломним у житті тридцятирічного Аденауера. 7 березня його було обрано помічником обер-бургомістра Кьольна. Попри скромну назву, насправді це була дуже висока посада — Аденауер став одним із 12 міських «міністрів», очолив управління магістрату, яке займалося оподаткуванням та збиранням податків. Якщо у прокуратурі він заробляв лише 1200 марок на рік, то тут — 6 тисяч. Бажаючих посісти це місце було надзвичайно багато, але за Аденауера проголосувало аж 35 із 37 депутатів міських зборів. Вирішальну роль тут зіграли не особисті якості молодого юриста, а те, що у зборах було дві основні фракції — католицької Партії центру, де вирішальним було слово Аденауерового покровителя Каузена, і лібералів, яку очолював… рідний дядько Конрадової дружини Емми Макс Вальраф. Відтак центристи та ліберали на один момент відклали вбік свій антагонізм і вперше підтримали одну й ту саму кандидатуру. Батько Аденауера, який помер через три дні після тріумфальних для сина виборів, устиг дати останню настанову: «Пам’ятай, Конраде, наступна мета — стати обер-бургомістром».

І Конрад зробив усе, щоб виконати батьків заповіт. Аденауер дуже багато працював — його робочий день починався о 9 ранку і тривав як мінімум до 8 години вечора, а часом і до півночі. Результат не забарився — вже наступного, 1907 року міський бюджет уперше за багато років став бездефіцитним, а 22 липня 1909 року Аденауера було обрано першим помічником обер-бургомістра — своєрідним міським «прем’єр-міністром». Якщо ж урахувати, що новий обер-бургомістр, ліберал (і родич Аденауерової дружини) Макс Вальраф уважав себе більше політиком загальнонімецького рівня, аніж господарником, то 33-річному Аденауеру випало практично беззастережно керувати одним з найбільших міст Німеччини. Платня Конрада зросла ще втричі і складала нині вже 18 тисяч марок на рік. 1911 року він придбав земельну ділянку й побудував на ній будинок, де оселився з матір’ю, сестрою, дружиною та вже трьома дітьми — Конрадом, Максом та Марією. 1912 року в Емми несподівано почався рак. Вона довго й тяжко хворіла, а в жовтні 1916 року у віці 36 років померла.

Але ще за два роки перед тим почалася Перша світова війна. Як і переважна більшість німців, тим більше консервативно налаштованих, Аденауер підтримував війну, яка велася «на захист німецьких інтересів», «за право німців на своє місце під сонцем». Лише через кілька років він діаметрально змінив свої погляди на цю подію й вирік: «Перша світова — плід загальної дурості». А поки що він працював за принципом: «Усе для фронту, все для перемоги». Вже через кілька місяців після початку війни в Німеччині почалися труднощі з продуктами харчування. Окрім справді ефективної роботи по взяттю на облік і справедливому розподілу продовольства, Аденауер прославився ще й тим, що запровадив у життя «кьольнську сосиску», в якій зовсім не було м’яса, але чимало сої, й «кьольнський хліб», який складався із суміші кукурудзи, ячменю та рису. А ще заборонив продавати свіжий хліб — тільки дводенної давності. Щоб менше їли.