Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

І фізично слабкий та несміливий Ґанді під впливом одного зі шкільних друзів вирішив… їсти м’ясо та палити. Він їв м’ясо таємно від батьків (щоправда, це було всього лише п’ять чи шість разів), заспокоюючи себе тим, що чинить так, аби стати сильним та сміливим і, зрештою, звільнити свою батьківщину від англійського панування. З тютюном вийшло ще гірше — сигарети коштували грошей, і Мохандас украв удома кілька мідяків, аби купувати їх. Зрештою, совість перемогла, й Мохандас вирішив відмовитися від цих звичок, доки батьки живі, а їсти м’ясо та палити лише після їхньої смерті, коли відповідатиме за себе сам. А поки що, після важких моральних терзань, зізнатися в усьому батькові. Мохандас довго не міг зважитися на це, врешті описав усі свої гріхи в листі й віддав його батькові. Підліток заздалегідь був згодний з будь-яким покаранням, але батько зі сльозами на очах тільки мовчки обійняв його.

Карамчанд Ґанді на той час був уже смертельно хворий і незабаром помер. Але перед смертю ще наполіг на тому, щоб одружити свого найменшого сина. Так Мохандас за волею батька змушений був у віці 13 років узяти шлюб. Дружина Ґанді, його однолітка Кастурбай, на десятиріччя стала найближчою для нього людиною, а померла 1943 року у британській тюрмі, куди її було ув’язнено разом із чоловіком та іншими керівниками визвольного руху. Проте Ґанді згодом дуже негативно оцінював звичай дитячих шлюбів і був переконаний, що людина одружуватися мусить тільки у зрілому віці.

Незабаром Ґанді змушений був пережити смерть батька, яка його страшенно вразила. Як ми вже зазначали, прем’єр-міністр практично не лишив спадщини, й утримувати його родину випало дядькові Ґанді — старшому чоловікові в роду. А незабаром 16-річний Ґанді закінчив середню школу. Постало питання про вибір професії та подальше навчання. Мохандас хотів стати лікарем, проте старший брат заперечив йому, що вішнуїст не повинен займатися розтином трупів і що батько мріяв про кар’єру адвоката для нього. Після тривалих обговорень та нарад родичі вирішили відправити Мохандаса на навчання до Англії. Важко було зібрати гроші на цю поїздку, але ще більше застережень викликало питання: чи не зрадить юний вішнуїст на чужині віри своїх батьків? Урешті-решт мати взяла з Ґанді клятву — не вживати в Англії алкоголю, не їсти м’яса та не зраджувати дружині. Лише після цього дядько згодився відпустити племінника на навчання до Лондона.

Проте перепони став чинити шет — старійшина касти банія, до якої належала родина Ґанді. За відмову Мохандаса підкоритися забороні на заморську поїздку його було відлучено від касти. Більше того, кожний член касти, який би спілкувався з ним, змушений був сплатити штраф. Мати та дядько Мохандаса ладні були відмовитися від ідеї про поїздку. Але тут проявив характер уже сам Ґанді.

4 вересня 1888 року вісімнадцятирічний Ґанді відплив з Бомбея в далекий незнаний світ.

Поїздка до Англії була свідомим вибором не лише родини, а й самого Ґанді. Він уже позбувся наївного дитячого переконання, що англійці панують над індусами тому, що їдять м’ясо та палять тютюн. Але в чому ж сила Британської імперії, яка тоді була найпотужнішою державою світу (приблизно як зараз Сполучені Штати)? Ґанді хотів збагнути підвалини тієї сили. А водночас здобути фах, який дозволив би йому найкращим чином служити своєму знедоленому народові. Вдома його чекали рідні, мати, дружина та маленький син. Прибувши до холодного та дощового Лондона, Ґанді зійшов на берег у білому європейському костюмі, який вважався в Індії останнім криком моди. Одягнуті в сірі та чорні плащі англійці дивилися на нього як на екзотичного дикуна. «Все було чужим: народ, його звичаї і навіть будинки», — згадував згодом Ґанді. Англія відразу не припала йому до душі, але Мохандас відганяв від себе саму думку про негайне повернення додому — це було б виявом слабкості, якої він собі дозволити не міг.

За три роки на Туманному Альбіоні Ґанді отримав диплом баррістера (адвоката). Він не лише довів до досконалості свою англійську, а й вивчив ще латинську та французьку мови, в Лондонському університеті та Школі права опановував юридичні та природничі науки. Він вирішив довести собі та оточуючим, що індус може стати справжнім британським джентльменом, не втрачаючи своєї національної сутності. Молодий Ґанді досконало опанував уміння одягатися по-європейському та поводитися в європейському товаристві, навіть брав уроки європейських музики й танців, їздив на Всесвітню виставку до Парижа, де саме було побудовано славетну Ейфелеву вежу. Проте все це було лише зовнішнім боком його життя. Саме в Англії небаченої доти інтенсивності набули його «пошуки істини», намагання зрозуміти світ та знайти своє місце в ньому, пошуки Бога. Хоч як дивно, лише в Англії і в англійському перекладі Ґанді ознайомився зі священними книгами індуїзму. Величезне враження справила на нього книга «Світло Азії», присвячена буддизмові. Він читав також Коран, Старий і Новий Заповіти християн. У повний захват привели його слова Христа з Проповіді на горі: «А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто в праву щоку твою, підстав йому й другу. А хто захоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому».

Саме в Англії Ґанді вперше зацікавився організованою боротьбою робітників за свої права. Коли він дізнався, що кардинал Манінг надав допомогу докерам-страйкарям, то разом зі своїм другом прийшов на прийом до кардинала, щоб висловити йому свій захват.

В Англії Ґанді дізнався, що не всі європейці їдять м’ясо, що серед них теж є вегетаріанці. Це відкриття його настільки вразило, що він став активістом вегетаріанського руху і навіть певний час був секретарем Асоціації вегетаріанців одного з лондонських районів.

За коротких три роки Ґанді осягнув свою мету — пізнав, наскільки це можливо взагалі, світ європейської культури та релігії, здобув фах, а водночас залишився щирим патріотом своєї приниженої країни.

Повернувшися на початку 1891 року до Індії, Ґанді вже не застав матері, родина переживала фінансові труднощі. Почати працювати за набутим в Англії фахом йому не вдалося. Адже Ґанді практично не знав традиційного індійського та мусульманського права, яке на той час застосовувалося в індійському судочинстві не меншою мірою, ніж британське право, яке він вивчав у Англії. Окрім того, юридична система Британської Індії була наскрізь корумпованою, а Ґанді брати участь у жодних корупційних діях принципово не бажав. Але, мабуть, найважливішою причиною невдалого старту його професійної кар’єри були… несміливість та сором’язливість, які 22-річний Ґанді зберіг із дитячих років. «Мій дебют відбувся в суді з дрібних цивільних справ, — згадує Ґанді. — Я виступав на боці відповідача і мав піддати перехресному допитові свідків позивача. Я підвівся, але тут душа моя провалилася в шлунок, голова пішла обертом, і мені здалося, немов приміщення суду завертілося переді мною. Я не зміг вимовити жодного питання. Суддя сміявся, а адвокати насолоджувалися видовищем. Я сів і сказав своєму клієнтові, що не можу вести справи».

Старший брат Ґанді, який емігрував до Дурбана в південноафриканській провінції Наталь, попросив його приїхати, аби представляти в суді інтереси одного індійського купця, який зайшов у майновий конфлікт зі своїм колегою-земляком. Ішлося про великі кошти, а судочинство в Наталі чинилося за англійськими законами, яких не знали адвокати-індійці. Ґанді погодився і вирушив у дорогу. Він сподівався, що повернеться додому десь за півроку, але судилося інакше — Ґанді прожив у Південній Африці довгих 24 роки.

Справа, якою займався Ґанді, тягнулася близько року, апеляції та контрапеляції вимагали великих витрат, спірне майно було під арештом, і перед обома багатими купцями постала загроза банкрутства. І саме Ґанді вдалось умовити й позивача, й відповідача згодитися на третейський суд одного з лідерів індійської громади Наталю. Було досягнуто компромісу. Завдяки цьому Ґанді набув великого авторитету серед індійців Південної Африки.

Саме в Африці Ґанді вперше в житті реально зіштовхнувся з расизмом. В Англії до нього ставилися як до освіченої людини, а в рідному місті він так рідко зустрічав англійців, що ні про яку дискримінацію не йшлося. Однак у провінції Наталь усе було інакше. Ґанді змушували їздити в потягах у вагонах третього класу, хоча він брав квиток у перший клас, їхати на підніжці, а не всередині диліжанса, мовчати, коли його зіштовхували з тротуару. Білий «вищий світ» маленького провінційного містечка не допускав до себе успішного адвоката лише через смаглявий колір його шкіри. Він був «кольоровий», а це тавро не могли переважити ні освіта, ні гарні манери, ні вишуканий одяг, ні моральні якості. Одного разу його викинули з вагона першого класу потяга до Преторії тільки через те, що він не білий. Цілу ніч Ґанді просидів у роздумах на залізничній станції Маріцбурґ. І вирішив присвятити своє життя захисту честі та гідності — ні, не своїх особисто. А дискримінованого індійського населення Південної Африки.

Досягнувши блискучих успіхів у адвокатській кар’єрі, Ґанді вирішив, що більше користі своїм землякам він принесе як радник з юридичних питань. 1894 року, попри численні перешкоди, йому дозволили працювати адвокатом у Верховному суді. Ґанді став першим індійцем, удостоєним такої високої честі. Того ж року він заснував Індійський конгрес Наталю і розпочав боротьбу за надання індійцям рівних громадянських прав з південноафриканськими білими.

Тривалий час, десь аж до 1915 року, Ґанді хоч і не сприймав конкретних форм британського врядування колоніями, не виступав проти британського володарювання як такого, вважав, що в цілому воно корисне і для Індії, і для Південної Африки. Він захоплювався рівнем свободи слова та думки у Британії, сподівався, що британська правова система з часом буде розповсюджена на всі народи колоніальних країн. Під час британсько-бурської війни 1899–1902 років Ґанді однозначно став на бік англійців, сформувавши та очоливши санітарний загін у складі британської армії, хоч його особисті симпатії були на боці бурів.

1904 року він почав видавати газету «Indian Opinion» (Індійський погляд), яка виходила чотирма мовами — англійською, хінді, тамільською та гуджараті (рідною мовою Ґанді). І, до речі, вклав у «підтримання на плаву» цієї збиткової газети більшу частину своїх особистих заощаджень.

Того ж року сталася подія, яка докорінно змінила життя Ґанді. Його друг Полак дав йому прочитати книгу Джона Раскіна «Останньому, що й першому». За Раскіном, щастя окремої людини залежить від гармонії в суспільстві, праця адвоката чи лікаря є рівноцінною з працею перукаря, робітника чи селянина, а вартим найбільшої поваги є життя селянина. Ідеї Раскіна поєдналися з релігійними переконаннями Ґанді. І він вирішив утілити ті ідеї в життя.

Ґанді-адвокат став Ґанді-пророком. Він полишив свою адвокатську практику, яка приносила чималий прибуток, купив ферму Фенікс поблизу Дурбана, де й оселився разом зі своєю сім'єю (а мав на той час уже чотирьох синів) та однодумцями, з наміром реалізовувати ідеї Раскіна. Його приваблювало скромне життя та занурення в релігію. Він читав релігійні тексти, твори Льва Толстого, чиє світобачення перегукувалося з ідеями Раскіна. Ґанді вступив у листування з Толстим, згодом назвав іншу свою ферму на його честь. Ці ферми стали прототипами ашрамів (обителей), які він згодом закладав по всій Індії.

Але Ґанді був особливим пророком. Він не лише шукав істину і морально самовдосконалювався, а й залишався лідером Індійського національного конгресу Наталю, організовував та очолював боротьбу своїх дискримінованих земляків за власні права, розробив і вперше випробував на практиці теорію сатьяґрахи — ненасильницької політичної боротьби. Вона якоюсь мірою перегукувалася з теоріями Толстого. Але якщо послідовники російського пророка ніколи не досягли більш-менш помітного впливу в суспільному житті своєї країни, то сатьяґраха діяла.